Це не про їжу. І навіть не про тіло.

Вона прокидається з відчуттям напруги в тілі. Ще до того, як встигає подумати, вже знає - день буде важким. Повільно робить каву, слухає, як кипить вода, ніби намагається заспокоїтися цим звуком. Відкриває холодильник і завмирає. Дивиться всередину довше, ніж потрібно, ніби намагається зібратися з силами. Потім різко зачиняє дверцята.

Вона підходить до дзеркала й усміхається собі - автоматично, звично. Але ця усмішка не доходить до очей, застигає на півдорозі, як маска, яку давно навчилася носити.

Це не про силу волі.
І не про "правильну" їжу.

Це про контроль. Про страх втратити грунт під ногами. Про постійну спробу втримати світ у межах, де ще не так боляче.

Їжа стає цифрами. Ритуалами. Списками. Додатками в телефоні. Вага - критерієм цінності. Дзеркала - суддями. Вона порівнює себе з іншими, ловить чужі погляди, стискає живіт долонею, ніби намагається зменшити не тіло - а тривогу всередині.

Вдень вона серед людей. Сміється у потрібних місцях, підтримує розмову, виглядає "нормально". За столом усі їдять, а вона рахує, відкладає, домовляється із собою. Під столом пальці напружені, зведені в замок, ніби тримають оборону. Ззовні - спокій. Усередині - безперервна боротьба.

Розлади харчової поведінки рідко кричать.
Вони часто тихі.
Соціально схвалені.
Непомітні для інших - і виснажливі для тих, хто живе з ними щодня.

Увечері, коли нікого поруч немає, сил більше не залишається. Тіло втомлене, дихання збивається, думки ходять по колу. Контроль більше не рятує. Він лише тримає в пастці.

Вона сідає на підлогу, спирається спиною на стіну. Дістає телефон. Довго дивиться на екран. Пише коротке речення:
"Мені потрібна допомога".

Палець зависає над кнопкою "надіслати".
Пауза.
Натискає.

Бо це - не слабкість.
Це - хвороба.
І вона лікується.

Ти не одна.