Психіку ламають не біди, а ці пристрасті.

Перша — пристрасть до визнання. Вона виглядає як прагнення бути потрібним, але насправді це постійне голодування за схваленням. Один чоловік сказав: «Я не живу, я тільки чекаю, коли мене похвалять». Мозок звикає до дофаміну чужих реакцій, і без нього настає ломка. Тому навіть розумні й успішні люди стають залежними від чужих поглядів. І коли увага зникає, руйнується саме відчуття себе.

Друга — пристрасть до контролю. Психіатр казав: «Контроль — це не сила, це паніка, переодягнена в упевненість». Люди, одержимі порядком, часто не витримують хаосу інших. Вони перевіряють, виправляють, керують, поки не згоряють. Контроль створює ілюзію безпеки, але робить неможливою довіру. А без довіри психіка задихається, бо постійно живе в режимі тривоги.

Третя — пристрасть до драми. Один пацієнт сказав: «Коли тихо, я не відчуваю, що живу». Це класика емоційної залежності: мозок шукає піки, навіть якщо вони через біль. Такі люди створюють конфлікти, бо тиша здається порожнечею. Але психіка не витримує постійних гойдалок — вона рветься, як нерв. І потім людина плутає любов із бурею, а бурю — зі змістом.

Четверта — пристрасть до спасіння. Особливо у тих, хто з дитинства бачив чужий біль. Вони живуть, рятуючи всіх, окрім себе. Їм важко дивитися, як хтось страждає, бо всередині живе установка: «Якщо я не допоміг, я поганий». Психіка не витримує цього тягаря, бо спасіння — це замасковане бажання бути потрібним, щоб не залишитися без ролі.

П’ята — пристрасть до досконалості. Це найтіхіша форма саморуйнування. Людина робить усе «правильно», але всередині порожньо. Вона не може розслабитися, бо будь-яка помилка — це загроза ідентичності. Така людина живе, ніби на іспиті, навіть коли просто п’є каву. Психіка не витримує вічної напруги відповідності, і в якийсь момент вона вимикає емоції, щоб бодай якось вижити.