Чому «пропрацьовані» такі нещасні?

Помічали, що чим глибше людина копається в собі, тим менше відчуває радості? Де той «просвітлений» шлях, про який усі пишуть після чергового курсу саморозвитку?

Зараз модно розбиратися з травмами, автоматично обирати позитив, бути найкращою версією себе.
Це схоже на нескінченну подорож, де кінця не видно.

Людина, яка пройшла сотню марафонів і тренінгів, починає вимірювати своє щастя глибиною самокопання. Будь-яке почуття треба пояснити: «Чому я це відчуваю? Який у цьому минулий досвід?»

Звичайне життя перетворюється на постійну самодіагностику. Навіть якщо просто захотілося булочку замість насолоди починаєш шукати в цьому дитячі травми.

У когось поганий настрій просто наслідок безсонної ночі чи неприємної розмови. Людина каже: «Так буває» і йде далі. А «пропрацьований» одразу бачить у цьому глибоку проблему і терміново сідає на внутрішній аналіз.

Часто за всім цим стоїть тревога і бажання все контролювати. У світі, де почуття непередбачувані, хочеться хоч щось тримати під наглядом інакше страшно відпустити себе. Так народжується неможливість бути просто звичайним, дозволити собі слабкість. Перфекціонізм росте разом із вимогами до себе: «Бути ідеальним завжди».

Парадокс у тому, що чим краще розумієш психологію, тим важче просто дозволити собі жити й помилятися. Замість полегшення приходить виснаження. Але проблема не в самій психології а в тому, що з її популяризацією колись прекрасний інструмент набуває потворних рис.

Можливо, не варто все розкладати по поличках. Іноді просто варто дозволити собі відчувати не шукаючи в цьому прихованого сенсу.

Зробили корисне для себе в відпустіть, хай все складається природньо 🔥