ЗАБУТИ УСЕ ПОГАНЕ І ЖИТИ СПОКІЙНО ЧИ ПАМʼЯТАТИ ТА ІНТЕГРУВАТИ БІЛЬ ?

Дочитала «Похований велетень» К. Ішіґуро та хочу порекомендувати те саме зробити і вам 😅

В романі підняті такі питання:
- Чи працює витіснення травматичної памʼяті на колективному та особистому рівні? Що це нам дає і чого позбавляє?
- Що краще: забути про правду для збереження миру чи зіткнутися з болем, хай навіть він може примножити зло?
- Чи справді насилля та війна припиняються, коли ми забуваємо старі образи?

Для мене це твір про дисоціацію, коли психіка обирає забути, щоб вижити.
Про те, що зцілення неможливе без визнання шкоди. Але так само воно неможливе без внутрішньої роботи та готовності до прийняття правди і важких рішень.
Про те, що стосунки без пам’яті про образи, без повної історії - легкі, але поверхові.
Про те, що навіть коли конфлікт замовчують, він все одно ранить дітей.
Про те, що єдиний шлях справді не множити біль - це визнати, оплакати та врешті решт інтегрувати.

Символізм в романі - просто 🔥