— З Малишком краще не сідати на пару грати в дурня, — говорили в Ірпені. — Уб'є, як помилишся!

Якось я зайшов до Андрія Самійловича. Про те, щоб виграти, годі було й думати. І тут не інакше, як не обійшлося без нечистої сили: карта поперла мені, як скажена. Тузи, королі, дами й валети, ще й шістки під кінець підвалили.

— Маршал! — закричав я з дурної радості та й, плюнувши на одну з шісток, приклеїв ошелешеному Малишкові до лоба.

Андрій Самійлович якусь мить сидів. А потім азіатські очі його спалахнули такими шаленими вогнями, що в мене й волосся на голові взялося димом. Зірвав із лоба шістку, розлюченим тигром кинувсь на мене.

Мене врятувало тільки те, що я сидів коло дверей. Не знаю, чим я їх одчинив — головою, колінами, — тільки пам'ятаю себе вже надворі. Лечу, а мені вслід важкий ціпок із ліщини, що я його й подарував улюбленому поетові...

(Зі спогадів Анатолія Дімарова про Андрія Малишка)

#Проза | #Спогади
Чайка на крижині