Є щось особливо болюче в тому, як швидко після тебе можуть заповнити місце, яке здавалося таким особистим. Це ніби хтось підклав дзеркало до самої глибини й спитав: «Ти впевнена, що варта любові?».

Фрейд колись сказав, що протилежність любові не ненависть, а байдужість. Любов та ненависть - це дві сторони одного зарядженого почуття. Тому момент, коли хтось ставить іншу на місце, яке було твоїм, відгукується різким болем. Це схоже на стародавній інстинкт: бути вибраною - означало вижити.

Чому це б’є по самооцінці? Мозок сприймає таку ситуацію як сигнал: «зі мною щось не так». І навіть якщо свідомість розуміє, що це не так, тіло й емоції реагують старими схемами, піднімаючи хвилю болю. Це не про логіку. Це про первісний страх відкидання, який закладений глибше, ніж будь-які слова.

Чому люди так швидко занурюються в нові стосунки? Часто не тому, що це любов. А тому, що всередині залишається порожнеча, з якою складно зустрітися. Інший стає перев’язкою на рану, щоб не бачити кров. Це далеко не завжди про щастя та закоханість. Іноді це втеча від тиші і себе.

Навіть коли розрив був бажаним, коли стосунки давно себе вичерпали, раптове відчуття «вибрали не мене» здатне обпалити зсередини. Це як у тому старому анекдоті: «Така корова самому потрібна». Наче саме місце, яке ми залишили, раптом заповнили іншим, і в цьому є щось глибинно болюче для нашої природи.

І цей біль, як не дивно, не робить нас зламаними. Він робить нас реальними. Це ніби нагадування: я ще відчуваю, значить, ще жива. А якщо серце ще живе, то воно ще здатне на любов і тепло. Просто треба обійняти себе і сказати:

🤍 Моя цінність не в чужому виборі. Вона в мені. І ніхто не здатен зайняти це місце.

🤍 Я не роль, яку можна передати іншій. Я - ціла історія, яку не перепише ніхто.


🤍 Моя цінність не зникає, коли хтось йде. Вона росте разом зі мною.

🤍 Я не про місце поруч із кимось. Я про простір усередині себе, який ніхто не здатен зайняти.