Йду по проспекту наосліп і навмання
з сином таким дорослим, що аж не віриться:
як швидко час пролітає чи промина,
якими той час оцінити мірами...
Купую морозиво – їстимемо гуляючи,
жарти розділимо посмішками взаємними.
Знаю, ще трохи – й не буде таким "моїм",
саме тому ці миті для мене щемкі.
Місто навколо гуде міріадами голосів,
але це – лише фон і тутешні вайби.
"Мам, а давай, щоб збулась одна з твоїх мрій,
ми підемо туди, і не чекатимем завтра!"
І ось – площа, а Храм, підпираючи небеса,
Височіє над людством, бо ми – лиш мить.
Усміхається син, бо щаслива я:
бо збулось для мене, збулося ним.
Певно, в цьому і є мудрість ростити так,
щоб збуваючи мрії про подорожі дітей,
все ставалося вчасно також і для нас.
"Не крутися, мам, фото зроблю круте".

13.07.2025
@olesya13r


Вірш про похід до Храму Спокути Святого Сімейства (Сагради Фамілії), великого творіння геніального Антоніо Гауді.
Моя мрія побачити Саграду збулась 10 липня 2025 року.