«Впусти того, хто потрібен»
✍🏻 Йон Айвіде Ліндквіст

Якщо мене запитали б : «Про що ця книга?», я б відповіла, що це історія про дітей, яким ніхто не дав дитинства, і про дорослих, які його відбирають, бо і самі були позбавлені. Про внутрішній і зовнішній холод. Про ті «дірки» в людях, які живуть намагаючись чимось їх затикати: алкоголем, саморуйнуванням, жорстокістю, дещо дивним коханням, клеєм і вирізками з тру крайм газет.

Оскар звичайний хлопчик-невдаха. Переживає булінг, самотність з думками на кшталт «терпи, виростеш — пройде». Але не проходить. Він збирає газетні вирізки про вбивства, бо вбивство, в його розумінні — це межа, там де слабкий раптом стає сильним.

Оскар зустрічає Елі, котра давно вже не дитина, але змушена бути нею. Вічний «підліток» без права дорослішати. Вона так само самотня, як Оскар, і це їх обʼєднує, власне.

Книга чудово описує тему меж, і тілесних, і моральних, і вікових. Що таке «правильний» партнер, коли душа стара, а тіло маленьке? Де закінчується любов і починається використання? Чи має право монстр на ніжність? А жертва — на лють? Тут купа тригерів. Просто неймовірна кількість. Та вся книга суцільний тригер.

Історія неквапна і жорстока. Показує насилля без романтизації , брудне, липке, без красивих «а потім він став кращим». Ніхто в ній не стає кращим. Всі просто виживають. Хтост тілом, хтось кров’ю, хтось залежністю.

Мені в цій книзі бісило оце «хочу бути поряд хоча б так». Типова ситуація, коли ти бачиш чудовисько й не тікаєш. Бо без нього самотність повертається з більшою силою . Та, благо, Ліндквіст це написав не романтично, а радше брудно. Звязок між двома непристосованими до життя істотами.

По закінченні читання сюжет на довго залишається в голові.Стиль Ліндквіста дуже нагадав мені Поланіка, і місцями Кінга, у висновках, що найбільші хижаки у цьому світі — не завжди ті, хто п’ють кров. Часто це ті, хто посміхається і хоче бути «як всі».

Перечитую вже написаний текст відгуку, і розумію, що він більше про відчуття. Саме це я і хочу передати. Не спойлери сюжету, а саме те, як себе почуваєш і що відчуваєш читаючи такі твори.

З першої книги Ліндквіст поселився в тій темній частині моїх літературних смаків, корті дуже «людські», жорстокі і десь іронічні.

Дуже раджу всім, кому подобається Поланік. От вам сто відсотків зайде. А сама чекатиму на інші книги Ліндквіста з нетерпінням.

Видавництво Богдан 🌟