візантійське житіє косьми й даміана, святих лікарів, розповідає про хвору жінку, яка, видужавши за їхнім заступництвом від тяжкої хвороби, пройнялася до них такою великою побожністю, що не тільки регулярно ходила в паломництва до їхнього гробу, а й на свої домашні стіни замовила фрески з їхніми подобами. і недарма: одної ночі її схопив страшний біль живота; жінка ледве змогла встати з ліжка, але зішкребла трошки штукатурки з портретів святих, розчинила її у воді й випила — і їй відразу полегшало.

це історія з кінця vi століття, і ні тоді, ні через тисячу років вона не була особливо дивною. причетні до святості об’єкти — це, зокрема, ліки, а ліки добре працюють у безпосередньому контакті з організмом, тому вже ранні християни мали звичку споживати пил із мученицьких могил, олію з лампадок, які над цими могилами горіли, штукатурку з храмових стін абощо. (загалом рівні контакту зі святістю — це складна багатоповерхова структура, але нам сьогодні достатньо буде уявити, що святість переходить на близькі об’єкти, як радіація: чого торкалося святе, те й саме починає трошки світитися святістю і може передавати її далі).

із того самого vi століття походить житіє симеона стовпника, де є сюжет про хворого префекта, який попросив знайомого священника написати пустельникові листа з проханням про заступницьку молитву, бо «все, що я їм, перетворюється на кров і червів і миттю виходить із мене, завдаючи мені страшних мук». священник обіцяв, що напише, але насамперед запропонував ліки: «у мене тут є трохи симеонового волосся і пороху, який він поблагословив. замочи їх у чистій воді, а потім пий її, постуючи, і натирай нею тіло — і побачиш славу божу». так і сталося; а потім від симеона прийшов лист із підтвердженням того, що від таких симптомів точно допомагає намочити святі об’єкти й пити з-під них воду.

іноді святими об’єктами для намочування були реліквії першого ступеня — тобто самі тлінні рештки святих. наприклад, у єрусалимі паломникам роздавали для споживання воду, якою поливали голову святої мучениці теодоти, а в англії — воду, що контактувала з підлогою, на яку пролилася кров томаса бекета (ну гаразд, це не от прям зовсім безпосередній контакт із тілом, але ідея полягала в тому, що в цій воді є манюня часточка бекетової крові). поки мощі святого миколая перебували в мирі (потім їх вкрали й перевезли в барі), із них регулярно текла запашна й чудотворна рідина. але зазвичай вистачало умовної близькості: у vi столітті григорій турський радив паломникам збирати землю на голготі й робити з неї пігулочки від усяких недуг; у xiv столітті в канонізаційних документах петра люксембурзького була згадка про те, що земля з його могили, змішана з вином, допомагає від хвороб.

звісно, якщо дуже активно розбирати землю на настоянки і припарки, голготи може зрештою не залишитися, то часом взаємодію зі святими об’єктами доводилося обмежувати. 1581 року монтень, мандруючи італією, побував у лорето, куди з назарета прилетів дім божої мами, і побачив там офіційний напис із забороною шкрябати стіни; і правильно, записав у щоденнику він, бо інакше «дому й на три дні не вистачило б». на щастя, у xvi столітті поширився друк, тож замість штукатурки зі святого місця можна було прихопити іконки (може, навіть попередньо потерті об ту саму штукатурку), спеціально призначені для того, щоб їх замочувати у воді, тримати під язиком, запікати в хлібі, згодовувати худобі абощо. власне, аркуш із богородицями, з якого почався цей допис, — то не для скрапбукінгу, а для споживання. німецькою такі аркушики звалися шлюкбільдхенами, буквально ковтальними малюнками, і на них були чи святі, відповідальні за конкретні недуги, чи отакі загальнотерапевтичні божі мами. оцей конкретний походить із 1780-х років, тобто, як бачимо, традиція трималася довго (та й зараз вона навряд чи абсолютно відмерла).

#чудотворення #дрібкасвятості