В річницю спомину Голодомору – Людина що біжить... Куди?

На картині Казимира Малевича «Людина, що біжить» (близько 1933 року) постать рухається крізь порожнє поле — землю, яка вже не годує. Так Малевич був одним із перших, хто наважився сказати про Голодомор художньою мовою. У цьому жесті є тривога, порушення ритму, зламаний горизонт: худа фігура біжить не вперед, а назад, від небезпеки, яка наступає. На тлі стоять два будинки: червоний — як символ комунізму, білий — як символ дому. Між ними — самотній мішок, імовірно омаж до конфіскованого зерна. Це не спроба наздогнати майбутнє, а відчайдушний рух від прірви, яка відкрилася під ногами.

Ми завжди шукаємо пояснення в минулому — інколи через ескапізм, інколи через бажання знайти знак або пророкування. Найкращим пророком стає той, хто був раннім свідком подій і розвʼязав свої вуста, аби могти говорити про це. Малевич став свідком винищення через історію своєї сестри Вікторії, яка жила в Житомирській області; частина моєї родини походить з того самого регіону. І насмілився говорити про досвід побаченого.

Казимир був митцем рідкісної внутрішньої свободи, хоча пережив арешт, цензуру й тортури. У 1930 році його звинуватили у шпигунстві, у в’язниці катували, і наслідки цього досвіду згодом призвели до раку простати, від якого він помер у 1935 році. Після арешту він уже не міг повертатися до супрематичних композицій — радянська система примусила його знову працювати у фігуративності, адже ввела єдино прийнятний стиль для мистецтва "соціалістичний реалізм", який мусив звеличувати режим.

Авангард завжди народжується там, де стара оптика не працює; після катастрофи комуністичної мрії він фіксує не прорив, а руїну, з якою ніякий примус не зможе працювати. Людина біжить назад — не тому, що знає куди, а тому, що не може залишатись в сьогоднішньому. Це відчуття сьогодні знайоме багатьом: українські інтелектуали знову шукають паралелі з історією, яка ходить колами, але завжди повертається іншою амплітудою. Вони шукають надію, вони шукають пророцтва, аби дати знак, дати можливість світу стати зрозумілим. Як і я.

Сучасні політичні «28 пунктів капітуляції» намагаються втиснути геноцидну війну в модерністську логіку «врегулювання конфлікту», у систему метрик, домовленостей і раціональних моделей. Але ця система більше не працює — ні на рівні політики, ні на рівні культури, ні на рівні дизайну. Нам потрібна нова мова, яка враховує не ефективність, а виживання; не контроль, а опір. Здатність до опору, здатність бути вільними.

Опір — це те, що тримає Україну в стані дії. Опір – це те, що тримає дизайн в тонусі, що дає змогу йому розвиватись нелінійно і паралельно мати джерела до відновлення у різних течіях. Якщо опір високий, будь-яка сила слабшає проти нього. За законом Ома, збільшення опору зменшує силу струму. У цьому метафоричному сенсі український опір блокує «струм» окупанта — потік ресурсів, покори, захоплення, присутності там, де присутні ми. Але інша фізика говорить: енергія не зникає, вона переходить у нові форми. Тому опір — це зібраний потенціал для прориву. І хто сказав, що злам має обовʼязково статися з нами?
Бог бачить усіх, хто вирішив опиратись.

Малевича, до речі, поховали в супрематичній домовині — жест, який система не змогла скасувати, хоч і стерла слід його поховання. Сьогодні, у 2025 році, світові музеї дискутують, якому народові належить його ім’я, росія свариться за те, що його не називають росіянином, тоді як дала побудувати на його місці поховання багатоквартирний будинок, але сама мова, яку він створив, виявилася міцнішою за переписи і брехню. Його мистецтво пережило смерть, цензуру і час.

«Людина, що біжить» — це не лише втеча від прірви. Це пам’ять про землю, яка колись годувала; про Голодомор, про геноцид українців; про людей, які бігли не до майбутнього, а від загибелі. Сьогодні ми згадуємо їх — і молимося, щоб такі часи не повторилися, навіть якщо світ знову намагається загнати нас в рамку з двадцяти восьми пунктів, в супрематичну фігуру в якої обрис – "пʼяти колосків" на кутах.

Голодна людина здатна на силу в приступі безумства.