2025-09-13 08:02:10
В дитинстві я любила вмощуватись на підвіконні й дивитися на самотній ліхтар під нашим під’їздом, обережно відсуваючи мамині фіалки.
Я чекала, що за мною приїде червона машина без даху (слова «кабріолет» у моєму словнику ще не було) й забере у чарівний світ кіно.
А поки сиділа там, вигадувала історії в голові та дивилась на лавочку під тим ліхтарем. Щовечора там збирались місцеві забулдиги. І кожна їхня посиденька закінчувалася однаково — нудною бійкою й зізнаннями в коханні невідомій мені Зінці, яку люто ненавиділи мешканці квартир із вікнами на той самотній ліхтар.
В 15 років я заявила батькам, що стану режисером, поїду до великого міста й зароблю дуже-дуже багато грошей. Тоді мені здавалося, що я особлива. Що в мене все обов’язково вийде.
Я зніматиму фільми — красиві, вічні, із купою нагород на фестивалях. Завжди відчувала, що в цьому місті я випадково. Наче хтось там, нагорі, переплутав і відправив мене не в ту сім’ю й не в те місто.
Уявляла, що насправді я — загублена донька королеви Великої Британії чи позашлюбна дитина короля Брунею. От-от пролунає дзвінок у двері, бо за мною прийшли.
Обов’язково вночі. Бо всі важливі події стаються саме вночі. Приїде посол, завалить подарунками й почне вибачатись, що так затримався.
Як ви розумієте, досі ніхто за мною не приїхав🙂 Я виросла, романтична уява з голови вивітрилася, а здатність вигадувати казки перетворилась в спроби писати книжки та сценарії.
Зараз в Україні тривають зйомки історичного серіалу "Гетьман Виговський" по моєму сценарію, а в Запоріжжі готується до друку книга "Заручники війни" з історією про Енергодар та нашу АЕС.
І мабуть, це найпотужніше, що відбулось зі мною цього року...
Все інше - складне і не цікаве. Життя біженця в Ірландії зовсім не схоже не казку, але ми все подолаємо, правда?😉 ми ж українці. Непереможні люди.
А які мрії були у вас у дитинстві?
**на фото — моя казка багаторічної давнини. В часи, коли ще працювала на атомному виробництві, потрапила у фінал міжнародного конкурсу краси. І як наслідок, на сторінки французького журналу ELLE
Я чекала, що за мною приїде червона машина без даху (слова «кабріолет» у моєму словнику ще не було) й забере у чарівний світ кіно.
А поки сиділа там, вигадувала історії в голові та дивилась на лавочку під тим ліхтарем. Щовечора там збирались місцеві забулдиги. І кожна їхня посиденька закінчувалася однаково — нудною бійкою й зізнаннями в коханні невідомій мені Зінці, яку люто ненавиділи мешканці квартир із вікнами на той самотній ліхтар.
В 15 років я заявила батькам, що стану режисером, поїду до великого міста й зароблю дуже-дуже багато грошей. Тоді мені здавалося, що я особлива. Що в мене все обов’язково вийде.
Я зніматиму фільми — красиві, вічні, із купою нагород на фестивалях. Завжди відчувала, що в цьому місті я випадково. Наче хтось там, нагорі, переплутав і відправив мене не в ту сім’ю й не в те місто.
Уявляла, що насправді я — загублена донька королеви Великої Британії чи позашлюбна дитина короля Брунею. От-от пролунає дзвінок у двері, бо за мною прийшли.
Обов’язково вночі. Бо всі важливі події стаються саме вночі. Приїде посол, завалить подарунками й почне вибачатись, що так затримався.
Як ви розумієте, досі ніхто за мною не приїхав🙂 Я виросла, романтична уява з голови вивітрилася, а здатність вигадувати казки перетворилась в спроби писати книжки та сценарії.
Зараз в Україні тривають зйомки історичного серіалу "Гетьман Виговський" по моєму сценарію, а в Запоріжжі готується до друку книга "Заручники війни" з історією про Енергодар та нашу АЕС.
І мабуть, це найпотужніше, що відбулось зі мною цього року...
Все інше - складне і не цікаве. Життя біженця в Ірландії зовсім не схоже не казку, але ми все подолаємо, правда?😉 ми ж українці. Непереможні люди.
А які мрії були у вас у дитинстві?
**на фото — моя казка багаторічної давнини. В часи, коли ще працювала на атомному виробництві, потрапила у фінал міжнародного конкурсу краси. І як наслідок, на сторінки французького журналу ELLE