2025-12-12 22:05:10
🫡У вересні 2022-го до Медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» приєдналася Тетяна Романюк — посестра з позивним Руді.
До війни вона працювала менторкою в Українській академії лідерства, допомагала молоді ставати свідомішою. А після повномасштабного вторгнення поїхала з загонами швидкого реагування на місця прильотів, вивозила з окупованих територій важкохворих. Після деокупації продовжила це робити в Лисичанську та Сєвєродонецьку.
Але з часом Руді зрозуміла: цивільних треба рятувати, але якщо не допомагати військовим, то цивільних просто не буде кому рятувати. Так почався її шлях на фронт.
За ці роки вона була на всіх напрямках, зокрема й на Курщині. Там Руді працювала два з половиною місяці: від самого початку операції й до моменту, коли наші підрозділи виходили.
Останні тижні були особливо важкими: дрони, згорілі машини, нервові виїзди, коли кожен день міг стати останнім. Бувало, поранені хлопці допомагали вантажити тіла своїх побратимів — бо часу на те, щоб вижити, було пів хвилини.
Одного разу Руді з напарницею заїхали в посадку по тіла наших бійців, які місяць лежали між позиціями. Росіяни були зовсім близько. Під звуки FPV вони вантажили хлопців у мішки. На щастя, засідки не було.
Попри фронтову буденність, Руді вміє творити красу там, де її, здавалось, не може бути.
Щороку на свій день народження вона їде на ротацію евакуаційним автобусом «Австрійкою» — і вишиває рушник.
«Моя мама з Донеччини, а тато — з Хмельниччини. Але в мене нічого від моєї сім’ї не збереглося. І я зрозуміла, що хочу вишити рушник. Вирішила, що можу бути тією першою людиною, яка вишиватиме й передаватиме у спадок своїм дітям важливі речі», — ділиться посестра Руді.
Під час запеклого наступу на Роботине, коли в підвалі не було зв’язку й холод пробирав до кісток, Руді сиділа з голкою й ниткою. Щоб зігрітися, виходила на ґанок просто під обстрілами, сідала на порозі й вишивала. Нарвала польових квітів, поставила їх у надщерблену пляшку — і так вишивала в красі.
Іншого разу, після важкої ночі завантаження тіл, вона пішла не спати, а взялася за писачок. З ним у руці й зустріла світанок.
Рушник і писанки Руді хоче передати своїм майбутнім дітям.
Руді й сьогодні працює на евакуації поранених захисників — у неї ротація на одному з гарячих напрямків.
До війни вона працювала менторкою в Українській академії лідерства, допомагала молоді ставати свідомішою. А після повномасштабного вторгнення поїхала з загонами швидкого реагування на місця прильотів, вивозила з окупованих територій важкохворих. Після деокупації продовжила це робити в Лисичанську та Сєвєродонецьку.
Але з часом Руді зрозуміла: цивільних треба рятувати, але якщо не допомагати військовим, то цивільних просто не буде кому рятувати. Так почався її шлях на фронт.
За ці роки вона була на всіх напрямках, зокрема й на Курщині. Там Руді працювала два з половиною місяці: від самого початку операції й до моменту, коли наші підрозділи виходили.
Останні тижні були особливо важкими: дрони, згорілі машини, нервові виїзди, коли кожен день міг стати останнім. Бувало, поранені хлопці допомагали вантажити тіла своїх побратимів — бо часу на те, щоб вижити, було пів хвилини.
Одного разу Руді з напарницею заїхали в посадку по тіла наших бійців, які місяць лежали між позиціями. Росіяни були зовсім близько. Під звуки FPV вони вантажили хлопців у мішки. На щастя, засідки не було.
Попри фронтову буденність, Руді вміє творити красу там, де її, здавалось, не може бути.
Щороку на свій день народження вона їде на ротацію евакуаційним автобусом «Австрійкою» — і вишиває рушник.
«Моя мама з Донеччини, а тато — з Хмельниччини. Але в мене нічого від моєї сім’ї не збереглося. І я зрозуміла, що хочу вишити рушник. Вирішила, що можу бути тією першою людиною, яка вишиватиме й передаватиме у спадок своїм дітям важливі речі», — ділиться посестра Руді.
Під час запеклого наступу на Роботине, коли в підвалі не було зв’язку й холод пробирав до кісток, Руді сиділа з голкою й ниткою. Щоб зігрітися, виходила на ґанок просто під обстрілами, сідала на порозі й вишивала. Нарвала польових квітів, поставила їх у надщерблену пляшку — і так вишивала в красі.
Іншого разу, після важкої ночі завантаження тіл, вона пішла не спати, а взялася за писачок. З ним у руці й зустріла світанок.
Рушник і писанки Руді хоче передати своїм майбутнім дітям.
Руді й сьогодні працює на евакуації поранених захисників — у неї ротація на одному з гарячих напрямків.