2025-12-06 12:03:09
«Тиша vs шум» або «Ким би ми були без Ейнштейна»
«Тиша»
Дон Делілло
П’ятеро друзів збираються разом, щоб подивитися Супербоул. Двоє з них — Джим і Тесса — вже підлітали з Парижа до Нью-Йорка, коли літак почав здійснювати аварійну посадку. Друзям усе ж вдається зустрітися, однак проблеми з електрикою змушують їх дивитися тепер не в телевізор, а один на одного і, що ще страшніше, в середину себе
Цікаво, що автор створює для своїх героїв буквально протилежні умови тим, які були в його романі «Білий шум», але водночас з тим, у тексті все одно проглядаються схожі теми, які хвилюють автора. Герої обох романів ковтають якісь незрозумілі білі пігулки, а ще перебувають у світі технологій, який, можливо, їх одурманює. У цьому світі новим храмом стає або (як у Шумі) супермаркет, або (як у Тиші) стадіон, а футбол (навіть по телевізору) перетворюється на спільну релігію
Та телевізори разом із телефонами гаснуть і все, що залишається, це втупитися в чорний екран і сказати «привіт» самому собі в цих нових умовах, де більше немає ані пошуковиків, ані месенджерів. Один із героїв у перші хвилини цього нового типу апокаліпсису буквально починає імітувати коментатора і описувати матч, ніби заповнюючи незручну паузу тиші
Делілло красиво натякає своєму (ймовірно, молодшому за нього) читачеві, що сьогодні світ без технологій — це ампутація третьої ноги і другої голови водночас. Технології — це все ж свобода чи залежність (гарний приклад з не найприємнішим політом Джима і Тесси), ось у чому питання
А ще цікаве питання, але вже по тексту, що ж роблять герої, позбавлені електрики? Відповідь: практично нічого. І цікаво, що вони навіть не намагаються з’ясувати, що сталося, інколи прикриваючись теоріями Ейнштейна, зрадою китайців і, звісно, криптовалютами, залишаючись абсолютно пасивними і по черзі виголошуючи мінімалістичні монологи
Загалом мінімалістичними є не лише діалоги, а й сам роман. У ньому відчувається тиха текстуальна розкіш «Художниці тіла», а також певна красива театральність
Суб’єктивно.
Маленький, але великий; прозовий, але поетичний; сюжетний, але концептуальний роман одного з останніх ще живих постмодерністів точно вартий вашої уваги! Раджу до читання
#зк_відгук 149 (44)
«Тиша»
Дон Делілло
П’ятеро друзів збираються разом, щоб подивитися Супербоул. Двоє з них — Джим і Тесса — вже підлітали з Парижа до Нью-Йорка, коли літак почав здійснювати аварійну посадку. Друзям усе ж вдається зустрітися, однак проблеми з електрикою змушують їх дивитися тепер не в телевізор, а один на одного і, що ще страшніше, в середину себе
Цікаво, що автор створює для своїх героїв буквально протилежні умови тим, які були в його романі «Білий шум», але водночас з тим, у тексті все одно проглядаються схожі теми, які хвилюють автора. Герої обох романів ковтають якісь незрозумілі білі пігулки, а ще перебувають у світі технологій, який, можливо, їх одурманює. У цьому світі новим храмом стає або (як у Шумі) супермаркет, або (як у Тиші) стадіон, а футбол (навіть по телевізору) перетворюється на спільну релігію
Та телевізори разом із телефонами гаснуть і все, що залишається, це втупитися в чорний екран і сказати «привіт» самому собі в цих нових умовах, де більше немає ані пошуковиків, ані месенджерів. Один із героїв у перші хвилини цього нового типу апокаліпсису буквально починає імітувати коментатора і описувати матч, ніби заповнюючи незручну паузу тиші
Делілло красиво натякає своєму (ймовірно, молодшому за нього) читачеві, що сьогодні світ без технологій — це ампутація третьої ноги і другої голови водночас. Технології — це все ж свобода чи залежність (гарний приклад з не найприємнішим політом Джима і Тесси), ось у чому питання
А ще цікаве питання, але вже по тексту, що ж роблять герої, позбавлені електрики? Відповідь: практично нічого. І цікаво, що вони навіть не намагаються з’ясувати, що сталося, інколи прикриваючись теоріями Ейнштейна, зрадою китайців і, звісно, криптовалютами, залишаючись абсолютно пасивними і по черзі виголошуючи мінімалістичні монологи
Загалом мінімалістичними є не лише діалоги, а й сам роман. У ньому відчувається тиха текстуальна розкіш «Художниці тіла», а також певна красива театральність
Суб’єктивно.
Маленький, але великий; прозовий, але поетичний; сюжетний, але концептуальний роман одного з останніх ще живих постмодерністів точно вартий вашої уваги! Раджу до читання
#зк_відгук 149 (44)