2025-12-13 06:04:06
«Ця книжка народилася з банальної цікавості».
Так починається передмова Тома Вулфа до його культової книги «Нормальні пацани».
«Мене дивувало, що змушує людей погодитись осідлати гігантські феєрверки, якими по суті і є ті «Редстоуни», «Титани» й «Сатурни», чекаючи поки хтось запалить ґніт», — продовжує він.
Том Вулф — важлива постать в американській історії, він змінив журналістику, довівши, що з фактів теж можна писати захопливі історії.
У 1972 році журнал Rolling Stone відправив його до Космічного центру Кеннеді у Флориді на запуск «Аполлона-17», останньої пілотованої місії на Місяць. Але Вулф повернувся звідти не із серією матеріалів про місію «Аполлон», а з чотирма статтями про першу пілотовану космічну програму США — Проєкт «Меркурій». Він написав про неї та про сімох астронавтів, які брали в ній участь.
І це породило в нього бажання далі працювати з цією темою. Вулф копав глибше, беручи інтерв’ю у колишніх астронавтів, військових льотчиків-випробувачів і не льотчиків — тих, хто «був безпосередньо причетний до початку ери пілотованих ракетних польотів» у США. Він також годинами працював у архівах Космічного центру Джонсона в Г'юстоні.
Над «Нормальними пацанами» він працював близько 7 років. І у результаті вийшла книга в певному сенсі менше про космос, а більше про те, що відбувається на Землі — а саме про Холодну війну й про те, що насправді коїться в головах молодих чоловіків, які добровільно погоджуються бути запущеними в космос на верхівці ракети. А ще, звичайно, про їхніх дружин, які могли здаватися непомітними, але відігравали в цьому вкрай важливу роль теж.
«Нормальні пацани» стала успішною та культовою книгою. Вона отримала статус бестселера і здобула National Book Award за нонфікшн у США. Джон Ґленн і Воллі Шірра з «Меркурія» хвалили книгу. Хоча коли одного разу у Тома Вулфа запитали про реакцію дійових осіб на «Нормальних пацанів», він відповів доволі промовисто:
«Що стосується більшості з них — я гадки не маю. Якщо письменника турбує таке, йому варто перейти в піар, де ти завжди на боці свого героя. Якщо ти пишеш нонфікшн, ти маєш вірити, що те, що ти робиш, важливіше за будь-яку людину, справу, партію, питання чи що завгодно. Більшість астронавтів, здається, подобалось те, що виставляло їх у вигідному світлі, і не подобалося те, що не виставляло. Іншими словами, вони були як будь-хто інший — за винятком Алана Шепарда. Він ненавидів усе — аж до паперу, на якому надруковано книгу».
Але куди важливіше те, що книга надихнула покоління майбутніх астронавтів і науковців.
Серед тих, хто віддав шану «Нормальним пацанам», був колишній командир шатла NASA Скотт Келлі, який провів рік на МКС у 2016-му. «Як і астронавти Меркурія, яких він оживив на сторінках, внесок і вплив Тома неможливо відтворити», — написав Келлі у 2018-му після смерті автора. Він прочитав книгу у 18 років і каже, що вона перевернула його студентське життя й дала амбіцію літати та стати астронавтом.
Хоча Вулф спостерігав за програми «Джеміні» та «Аполло», саме «Меркурій» для нього залишалася іконою.
«Навіть перший американець, що ступив на Місяць, ніколи не пережив би того вихлопу первісних емоцій людей, який пережили Шепард, Купер і, понад усіх, Ґленн. Ера перших американських одиночних воїнів прийшла й пішла, й можливо, ніколи не буде повторена», — писав він.
«Нормальні пацани» показує, якою була журналістика в свої найкращі часи і якої нам не вистачає. Після її прочитання я відразу захотів читати щось теж пов'язане з космічними програмами, і знайшов вдома мемуари астронавта Майка Маллейна «Верхи на шатлі» (теж вийшла у «Бородатому тамарині»). І знаєте що? Згадка про «Нормальних пацанів» там на першій же сторінці! Вплив цієї книги і загалом проєкту «Меркурій» на долю Маллейна колосальний.
in book we trust
Так починається передмова Тома Вулфа до його культової книги «Нормальні пацани».
«Мене дивувало, що змушує людей погодитись осідлати гігантські феєрверки, якими по суті і є ті «Редстоуни», «Титани» й «Сатурни», чекаючи поки хтось запалить ґніт», — продовжує він.
Том Вулф — важлива постать в американській історії, він змінив журналістику, довівши, що з фактів теж можна писати захопливі історії.
У 1972 році журнал Rolling Stone відправив його до Космічного центру Кеннеді у Флориді на запуск «Аполлона-17», останньої пілотованої місії на Місяць. Але Вулф повернувся звідти не із серією матеріалів про місію «Аполлон», а з чотирма статтями про першу пілотовану космічну програму США — Проєкт «Меркурій». Він написав про неї та про сімох астронавтів, які брали в ній участь.
І це породило в нього бажання далі працювати з цією темою. Вулф копав глибше, беручи інтерв’ю у колишніх астронавтів, військових льотчиків-випробувачів і не льотчиків — тих, хто «був безпосередньо причетний до початку ери пілотованих ракетних польотів» у США. Він також годинами працював у архівах Космічного центру Джонсона в Г'юстоні.
Над «Нормальними пацанами» він працював близько 7 років. І у результаті вийшла книга в певному сенсі менше про космос, а більше про те, що відбувається на Землі — а саме про Холодну війну й про те, що насправді коїться в головах молодих чоловіків, які добровільно погоджуються бути запущеними в космос на верхівці ракети. А ще, звичайно, про їхніх дружин, які могли здаватися непомітними, але відігравали в цьому вкрай важливу роль теж.
«Нормальні пацани» стала успішною та культовою книгою. Вона отримала статус бестселера і здобула National Book Award за нонфікшн у США. Джон Ґленн і Воллі Шірра з «Меркурія» хвалили книгу. Хоча коли одного разу у Тома Вулфа запитали про реакцію дійових осіб на «Нормальних пацанів», він відповів доволі промовисто:
«Що стосується більшості з них — я гадки не маю. Якщо письменника турбує таке, йому варто перейти в піар, де ти завжди на боці свого героя. Якщо ти пишеш нонфікшн, ти маєш вірити, що те, що ти робиш, важливіше за будь-яку людину, справу, партію, питання чи що завгодно. Більшість астронавтів, здається, подобалось те, що виставляло їх у вигідному світлі, і не подобалося те, що не виставляло. Іншими словами, вони були як будь-хто інший — за винятком Алана Шепарда. Він ненавидів усе — аж до паперу, на якому надруковано книгу».
Але куди важливіше те, що книга надихнула покоління майбутніх астронавтів і науковців.
Серед тих, хто віддав шану «Нормальним пацанам», був колишній командир шатла NASA Скотт Келлі, який провів рік на МКС у 2016-му. «Як і астронавти Меркурія, яких він оживив на сторінках, внесок і вплив Тома неможливо відтворити», — написав Келлі у 2018-му після смерті автора. Він прочитав книгу у 18 років і каже, що вона перевернула його студентське життя й дала амбіцію літати та стати астронавтом.
Хоча Вулф спостерігав за програми «Джеміні» та «Аполло», саме «Меркурій» для нього залишалася іконою.
«Навіть перший американець, що ступив на Місяць, ніколи не пережив би того вихлопу первісних емоцій людей, який пережили Шепард, Купер і, понад усіх, Ґленн. Ера перших американських одиночних воїнів прийшла й пішла, й можливо, ніколи не буде повторена», — писав він.
«Нормальні пацани» показує, якою була журналістика в свої найкращі часи і якої нам не вистачає. Після її прочитання я відразу захотів читати щось теж пов'язане з космічними програмами, і знайшов вдома мемуари астронавта Майка Маллейна «Верхи на шатлі» (теж вийшла у «Бородатому тамарині»). І знаєте що? Згадка про «Нормальних пацанів» там на першій же сторінці! Вплив цієї книги і загалом проєкту «Меркурій» на долю Маллейна колосальний.
in book we trust