Цей відгук слід би було почати з якогось жарту, або з напису великими буквами "ТУТ ВІДРИВАЮТЬ ЯЙЦЯ".

Саме так працює Персіваль Еверетт у романі "Дерева": він примушує нас подумати на тему, на яку ми не хочемо думати, через різні гачечки: чорний гумор, маскування під детектив, динамічний сюжет та криваві сцени.

Він ніби каже: дивіться, якщо я просто напишу "в Америці досі існує лютий расизм, і це дичина й несправедливість, яка має бути викорінена" - ви позіхнете і навіть не візьмете до рук книжку. Тому давайте я дам вам шоу: це буде смішно, дивно і містично. Можливо, хоч так ви звернете увагу?

У основі цієї книжки обіграна реальна історія. У 1955 році в маленькому містечку в Америці 14-річний чорний хлопчик зайшов в магазин і нібито фліртував з білою 21-річною одруженою жінкою.

Що саме він їй сказав, ніхто до пуття не знає, але хлопчика незабаром по-звірячому вбили. Ховали у відкритій труні: мама захотіла, щоб усі побачили цю неймовірну жорстокість (можете загуглити фото, але краще не треба). Вбивць врешті виправдали і ніхто не був покараний. Але хлопчик (його звуть Емметт Тілл) став іконою руху за права чорношкірих.

Схожих історій в Америці було понад 6000 за сто років. І в більшості випадків ніхто не поніс покарання.
Коли вбивства відбуваються повільно і розтягуються на століття, ніхто їх не помічає

В книжці все починається, як класичний детектив. Поліцейські знаходять два трупа: білого чоловіка та чорного чоловіка. Вже тут починається іронія: бо всі миттєво переконані - чорний вбив білого. Він з розтрощеним обличчям і весь пошматований, але вбивця - точно він. Це такий гіпертрофований образ того, що якщо десь поруч є чорний - його призначають винним.

Але далі труп чорного чоловіка зникає. І з'являється знову - вже поруч з іншим вбитим білим. Та що тут, до біса, коїться???

Далі без спойлерів, але буде ще багато трупів, відірваних яєць, карикатурних поліцейських, дуже чорного гумору, расистської лексики і висміювання Трампа (останнє - прямо в серденько).

Роман пересипаний відсилками, грою слів, іронією на межі з сарказмом і обігруванням імен. Частину з них ані перекладачка, ані редакторка, на жаль, не зчитали: деякі жарти просто губляться через надто дослівний, або просто неправильний переклад. Інтуїтивно відчуваєш: "отут мало бути смішно", а зрозуміти гру автора можна тільки зазирнувши в оригінал 😐. Це розчаровує, бо до книжки Пулітцерівського лавреата та Букерівського номінанта можна було б підійти й акуратніше, ну що це таке? 😔

Загалом же це роман про пам'ять і забуття. Про фіксування злочинів і пам'ятання імен. Про те, що кожна людина важлива. І чим більше я про цю книжку думаю, тим більше вона мені подобається.
Коли я пишу імена цих людей, вони стають реальними. Не цифрами зі статистики. Коли я пишу імена цих людей, вони оживають. Я б ніколи не запам'ятав стільки імен. А вони мають бути реальними. Мають набути реальність. Хіба ні?

Здавалося б, де ми, а де тема расової сегрегації. Але цей роман - в першу чергу про пошук справедливості та покарання винних. Ми теж з цим стикнемося (і стикаємося вже) - бо тема покарання і помсти росіянам лишиться з нами на століття, і в цьому плані "Дерева" для нас важливі, болючі й дуже актуальні. Хочеться собі намріяти, що хоча б в якийсь спосіб, хай навіть на містичному рівні, агресори коли-небудь отримають своє повною мірою.

Книжка може розчарувати, якщо ви очікували від неї розваги й звичної нам детективної розв'язки. Але це сміх крізь сльози, і саме тому він тут такий карикатурний, гіпертрофований та на межі фолу. Бо це не про сміх, це про біль, це про крик: може хоч так ви почуєте? І це якоюсь мірою спрацювало. Можливо, нам теж слід навчитися так кричати?

#непозбувний_відгук