Цей допис я носив у голові понад рік, але все ніяк не доходили руки написати. Та повірте — він вартий вашої уваги.

Перше, що важливо закріпити в голові:
я — людина з півдня.
Все життя прожив на березі Дунаю, ніколи не покидаючи рідного гирла. Поки п’ять років тому не підписав контракт.

Донбас зустрів мене розвантаженням БК на станції. Потім прямим шляхом на позиції. Нас віз бетер десантури. Була темна ніч, хуярив сильний сніг.

У місто ми виїжджали рідко, але бригадні Миколи з ППД те й робили, що розповідали про ждунів і мільйон сєпарів, які нібито бігають по Мар’їнці й ріжуть військових.

Але хочу зазначити:
тоді, у Мар’їнці 2020–22 років, я жодного разу не зустрів ждуна.
Я зустрічав йобнутих Микол, йобнутих бабок — але відкритих зрадників — ніколи.

Я пам’ятаю дівчину з магазину МТС, яка жартувала, що не одружена. Пам’ятаю жінок-продавчинь, які вибирали для мене найсмачнішу курку до Нового року.
Пам’ятаю касирку, яка пропустила мене повз чергу пенсіонерок — і жодна не сказала ні слова.

Я пам’ятаю вокзал Констахи, через який ми з Мар’їнки їхали в Десну.
Супермаркет, їдальню, пошук енергетиків — усюди доброзичливий персонал.
Ніхто, ніколи не кричав нам, що ми уйобки.
Ніхто, ніколи.

Пам’ятаю перші заїзди на Донбас після Херсона.
Так, під Херсоном люди варили борщі, але то був період звільнення — свято. Зараз, мабуть, не варять — бо війна стала буденністю.

Знову Констаха, околиці Бахмута.
Люди не змінилися. Вони не були надто добрими чи нав’язливими — просто людьми.
Наче війна йшла не за 20 кілометрів.
Так, грішки були — націнка, товар неякісний. Але хулі, я б теж заробляв, знаючи, що скоро доведеться їхати в чужі краї.

І знову — ніхто, ніколи не бажав нам смерті, не виганяв, не палав ненавистю.
Люди ставились терпляче, не вступаючи у конфлікт. Обмежувалися кухонними розмовами.

24–25 рік.
Дружківка, Краматорськ.
Були йобнуті бабки, були йобнуті Миколи, які їх провокували.
Але ненависті — не було.

Я знаю силу-силенну патріотичної молоді, знаю людей, які змушені були виїхати з окупації, але залишились українцями.

Я родом з півдня, і давно маю справу з Донбасом.
І скажу чесно: я не відчуваю себе тут чужим. Не обмеженим, не особливим, не пригніченим.
В незалежності від мови, кольору чи розміру хуя — я відчуваю себе вдома.

Мені боляче.
Боляче, що зникла Мар’їнка.
Боляче, що зникає Констаха.
Мене вбиває те, що зникає Дружківка.

Так, я сюди приїхав, а не народився.
Але мені важко — бо Донбас став близьким, рідним.
Мені болить, що люди, які тут росли, кохались, будували, тепер тікають, рятуючи життя — і бачать свій дім лише у відео від ДСНС або з дронів.
А ви тільки уявіть, як важко їм.

Донбас — це не десь там.
Не окрема республіка, не країна чужих і злих людей.
Донбас — це наш дім.
Наші люди. Наші терикони, наші села, наші діти й пенсіонери.
Наші сталінки, наші хрущовки, наші посадки.

Донбас — це не ракова пухлина країни.
Донбас — це серце України.
Серце, у якому вирує боротьба, любов, життя і смерть.
Тут, страшною працею місцевих і приїжджих, виборюється нова сильна Україна.

І рот їблись ті, хто каже, що тут одні ждуни.
Я був у Буковелі, Києві, Одесі, Краматорську, Торецьку, Херсоні та Миколаєві— і всюди ставлення однакове.

Усе інше — маячня.
Не варто судити цілу область за крики однієї чи двох йобнутих бабок.
Йобнуті є всюди — просто їх видно краще, ніж добрих і усміхнених.

Амінь.

Написати нам | Мерч | Підтримати канал