Це уривок з «Хімії кохання» (і він там не один такий), тож я хочу трошки поговорити про переклад книжок, в яких згадуються росія і російське.

*без хейту до «Вівату» (це одне з моїх улюблених видавництв + я розумію, чим керується команда, приймаючи такі рішення), просто коротко про моє ставлення до внесення змін в текст при перекладі як до явища.

Мені, як, мабуть, і майже будь-якому українцю зараз, не хочеться бачити згадок про росію. Ніде. Ні в книжках. Ні в кіно. Ні в музиці. Ні в соцмережах.

Але вони є. І вони будуть. Це треба розуміти.

Мені б хотілось бачити книжку такою, якою її задумував автор (чи авторка).
Я хочу довіряти написаному і знати, що це максимально наближений до оригіналу текст з невеликою поправкою на те, що могло втратитись при перекладі.
Я не хочу зустрічати в книжці згадку про Україну і задаватись питанням «так написала авторка чи це результат роботи перекладача та редактора?».

Я не хочу закривати очі на реальність просто тому, що вона неприємна.
Я не хочу, щоб поступово з’являлась цензура, не хочу видавати бажане за дійсне чи жити в ілюзіях, що світ настільки лояльний до нас, що згадує нашу історію і культуру в книжках, чи що іноземні автори не фанатіють від царської росії, братви чи толстого з достоєвскім. Бо це не так.

Я не хочу, щоб для мене щось прикрашали.
Я хочу побачити в тексті авторки згадку про романових, трошки невзлюбити її за це і двічі подумати перш ніж читати що-небудь з того, що вона ще написала.

Я не можу змусити людей перестати займатись інтелектуальною мастурбацією на російську мову, культуру і історію, я можу лише обирати для себе те, що не містить згадок про росію.

Тому я проти переписування слів, речень чи цілих абзаців на нашу користь. Для мене це просто рожеві окуляри, які колись тріснуть склом всередину.

Мені було б дуже цікаво почути вашу думку щодо цього. Буду вдячна, якщо поділитесь в коментарях🤍