Так вдивляюсь – аж ріжуся краєм –
в дальній обрій і в завтра німе…
Так живу, наче смерті немає.
Так живу, наче є тільки смерть.

Як вдивлятися, в що і допоки,
щоби з овиду зникла вона –
та сторука, сторота й стоока,
що живе уже в кожному з нас?

Одвертаюся. Склеплюю очі.
От би вгледіти в тьмі щось пророче –
світле й добре, що душу спасе…

І вчувається голос діточий:
ти живи як умієш чи хочеш –
поки можеться й попри усе.

© Наталка Фурса