Ситуація: ти прокидаєшся завтра вранці і отримуєш листа:

«Привіт!
Пам’ятаєш, у дитинстві ти зазирала під подушку з нетерпінням: подарунок чи різочка?
Я тоді нібито “знав”, чи ти була чемною, чи ні. Так працювали наші маленькі правила.

Але ось що я хочу сказати тепер, коли ти доросла:
ніхто не веде облік твоїх помилок і добрих вчинків. І точно не я.

Тому сьогодні я прийшов не з подарунком.
А з кількома питаннями, на які варто відповісти собі:

– За що ти можеш похвалити себе цього року: без знецінення, без “але”?
– Які непрості речі ти все ж таки витримала?
– Де ти була чесною з собою, навіть коли це було боляче?
– Що ти зробила вперше, що вимагало сміливості?
– У чому ти стала м’якшою — не слабшою, а саме м’якшою?

Ці питання — замість контролю.
Бо доросле життя так не працює.
Бути “не ок” — це ок.
Мінятись — ок. Помилятись — ок.
Усе це частини тебе, а не докази твоєї “поганості”.

І якщо я щось і кладу тобі сьогодні під подушку, то це нагадування:
ти гідна любові й підтримки не за поведінку, а просто тому, що ти є.

З теплом,
твій Миколай,
який ніколи не вимагав бути ідеальною.»