Сила, що була несла його поверх часу, вийшла з нього. І, в цій хвилині, вперше ясно і сповна він свідомий того, що помре. Що його смерть уже в дорозі. Відлік її ходи вже розпочався — десять хвилин тому.

Скільки він іще триватиме, то байдуже, — години, місяці чи роки, — вони зі смертю йдуть собі назустріч, і зустріч ця обов'язково відбудеться. Звір у ньому відрухово хапається за горло, задирає голову до набряклого снігового неба...

Збоку могло б здатися, що він кричить. Самотня жива людина під небом воєнного листопада, і рух її — лицем догори: мертвим рідко таке виходить, мертві падають навзнак тільки коли їм особливо поталанить, найчастіше ж останній їхній погляд — у землю...

(Оксана Забужко. «Музей покинутих секретів»)

#Проза
Чайка на крижині