Страх у такій ситуації абсолютно природний. Коли ти довго жила в системі, де тебе обмежували, контролювали, знецінювали, психіка звикає: «це мій звичний світ». Вихід із нього сприймається мозком як небезпека, навіть якщо раціонально ти розумієш, що там біль і нещастя. Тому з’являється парадокс: страшно й залишатися, і страшно йти.

Тут важливо розуміти: страх - не ознака того, що ти робиш щось неправильне. Страх - ознака, що ти стоїш на порозі змін.

Ваші слова про те, що ви «окремо, у розвитку, а вас пхають у рамки», вже показують: внутрішньо рішення прийняте. Ви не хочете назад. Ваше тіло і розум говорять «ні». Те, що заважає рухатися далі, це не любов і навіть не сумніви у виборі. Це страх невідомого.

З дітьми справді важко. Але залишатися у стосунках, де ти пригнічена і виснажена, це теж послання дітям: «так виглядають стосунки». І коли вони виростають у такій атмосфері, вони засвоюють цей сценарій. Ваше право показати їм інший приклад: що мама має сили йти туди, де є життя і повага.

Коли сумніви знову з’являються, пам’ятайте: ви не маєте зараз знати всі відповіді «як далі». Важливо знати лише одне: «тут, де я є, я не можу і не хочу залишатися». Решта кроків можна робити поступово, з підтримкою, маленькими рішеннями щодня ❤️

Страх піти - це нормально. Але страшніше залишатися там, де ти вмираєш як особистість.