Скелетування — це фінал.
Мить, коли від людини не лишається ані обличчя, ані тіла, ані запаху… тільки кістки — холодні, мовчазні свідки минулого.
На відкритому повітрі все відбувається швидко: сонце випалює, комахи й хижаки забирають своє, гниття довершує справу.
Під землею — повільно, ніби сама земля ще тримає і не хоче відпускати.
У воді — як випаде: іноді швидко, а іноді тіло зберігається роками, наче у рідкому саркофазі.

М’які тканини зникають. Органи перетворюються на рідину.
І врешті ти стоїш перед сухим, безмовним скелетом.
Для більшості це кінець історії.
А для мене, лікаря судово-медичного експерта-криміналіста, — початок.
Я «читаю» кістки, немов стародавній манускрипт: визначаю стать, вік, довжину тіла, давність поховання.
Помічаю тріщини, переломи, відбитки травм, які розповідають про останні хвилини життя й те, що було задовго до смерті.

Обличчя, шкіра, голос — усе зникає.
Але кістки… мовчать. Довго. І тільки тому, хто вміє слухати, вони розкажуть усе.

Бо смерть стирає тіло. Але правда виживає.