Серія фото @libkos з Покровського напрямку. Стабілізаційний пункт окремого 108 бату Вовків Да Вінчі, медичної служби УЛЬФ.

Це не перша моя робота з медиками. Завжди, коли заїжджаю, я знаю, що побачу. Біль однаковий на будь-якому напрямку. І люди однаково крихкі.

Але цього разу було важко зовсім інакше. Боліло інакше. Не тому, що в мене зʼявився страх крові, ні. Я давно навчилась не відводити очей. Це щось зовсім інше в мені. Ці хлопці - чиїсь діти. Колись їх матері чекали на них так само, як ми з Костєй зараз чекаємо на нашого сина. І вони точно не бажали їм такого життя. Вони навіть не уявляли. Ніхто не уявляв.

Боляче роблять не ріки крові та розірвана плоть. Під ранок, за кілька годин після перемоги Усика, привозять двох хлопців. Брудні, червона кров на побілілих втомлених тілах. Про що вони говорять? Один просить не розрізати на ньому закривавлену футболку з малюнком гарної дівчини в броніку, бо він купив її тільки вчора. Інший запитує результати бою. Медики @ulf.davinci, з якими ми кілька годин назад кричали від радості після нокауту на 5 раунді, нічого йому не говорять.

— Скоро сам подивишся, друже.

Боляче роблять слова та діалоги. Такі буденні в абсолютно не буденних ситуаціях. Ми звикли називати цих людей рексами, кіборгами, вовками. Але це люди. Абсолютно звичайні. Чиїсь сини та доньки. І якимось незрозумілим мені дивом вони бережуть в собі цю людськість навіть там, де давно немає нічого людяного. Немає нічого живого.

Сьогодні вівторок. В нас в сторіз кілька термінових зборів. Ми закинули б більше, але тоді їх взагалі ніхто не побачить. Будь ласка, підтримайте їх. Кожен навіть самий маленький вклад, дійсно важливий, бо нас з вами багато і ми їм потрібні.

Подивіться на ці світлини, на відео, покажіть людям, які своїм голосом розвалюють державу зсередини. Мова про вас, (НЕ)шановні "верховнорадці". Але вам, звісно, байдуже. У вас мета під себе все переробити, а решта громадян і країна – це не ваше діло. Це ви показуєте сьогоднішніми діями.