ПРОМІНЬ

Ночі повінь пішла, поступившись у сутичці ранку,
І на неба панно по собі не лишила слідів,
І упала сльоза на потріскані сходини ґанку,
Де сидів я самотній, як дід мій одвіку сидів.

І раділа мені, добротою фарбована хата,
Хоч розбито шибки, а навколо сухі бур'яни,
Мов згадала вона, як біжу я в обійми до тата,
Коли час ще не вплів у волосся ниток сивини.

Коли разом усі ми збирались під вітами саду,
Як сміялись малі, а дорослі співали пісні,
І було легко так, і були негаразди позаду,
Доки зірка Полин не змінила усе навесні.

Потім зникла весна, загубилась між велетів сосен,
Що ятріли рудим, не ступивши ні кроку назад,
І у квітні лягла на їх плечі за кольором осінь,
А насправді зима: чорно-біла, суха, мовчазна.

І не кинула нам ні хвилини відради на сонці,
Ні яскравих світлин, ні налитого щастям життя,
І лиш погляд її випромінював гаряче стронцій,
На зеленого краю останнє понуре виття.

І тепер нема з ким говорити надвечір про рибу,
Та і риби нема межи сірості рік та озер,
І не знає ніхто скільки ще нам платити за хибу,
Від якої у Прип'яті янгол надії помер.

©Павло Деркач
12.11.2024