“Похований Велетень” Кадзуо Ішіґуро 🐉

“Пам’ять - це дар і прокляття водночас. Іноді забуття єдина річ, що тримає людей поруч”.

Яку книжку я щойно прочитала. Перша половина книги йшла ну дуууже важко, а потім вже не могла зупинитись.

Роман Ішіґуро переносить нас у Британію після відходу короля Артура. Туман, що оповив землю, стирає пам'ять людей, і тому навіть найближчі не можуть згадати, що їх колись єднало або розділяло.

У центрі — літнє подружжя, Аксель та Беатріс. Вони вирушають у подорож, аби знайти сина і відновити хоча б уламки минулого. Але шлях перетворюється на випробування: чи готові вони справді знати всю правду одне про одного, якщо туман розвіється?

Ішіґуро говорить тут про найболючіше: що тримає нас разом — любов чи спільні ілюзії? Чи завжди правда лікує? І чи можна зберегти близькість, коли спільне минуле виявляється нестерпним?

Окрема тема у романі — пам’ять про війну. Народи, які вбивали один одного (бріти та сакси) за роки миру забули протиріччя (у книзі не без магії кельтів, звісно). Але чи всі забули? І чи взагалі… можна забути таке?

Метефора про похованого велетня несе крихкий сенс — є щось (в цій книзі це війна глобальна та минулі протиріччя особисті), які стерлися з пам’яті, але тільки піднеси сірник — запалає.

Це не легке читання. Тут повільний розвиток сюжету, але багато роздумів — про пам’ять, прощення, старість і крихкість кохання.

“Похований Велетень” — книга не стільки про міфічних воїнів і драконів, скільки про щоденну битву кожної пари: залишитися разом, навіть коли правда болить.

#книжкові_рецензії