📚 Підбірка 7 віршів Ліни Костенко, про війну, свідком якої вона була у дитинстві. Частина 2.

4. Я була маленька і стривожена...
5. На конвертики хат...
6. Я пам'ятаю все...
7. Були у мене за дитячих літ...

4.
Я була маленька і стривожена,
зовсім не уміла мудрувать
і гадала, що на світі можна
вік прожить — як вірші прочитать.
Я читала б зранку та й до ночі,
я б читала щиро від душі,
та були до цього неохочі
всі мої малі товариші.
Більше їм подобалось, коли ми
гралися у фанти і квачі,
і з гори стежками польовими
гнали перед себе обручі.
І якщо не потрапляли в зарість —
то як вітер мчалися вони.
І частенько ми тоді врізались
прямо у колгоспні баштани.
Сторож нам показував ломаку,
ми кричали, сторожу на зло,
і, мабуть, не стільки з переляку,
як тому, що весело було...

Ну, а потім, о страшній порі,
зажурились наші матері,

і пожеж багряні язики
потяглися до Дніпра — ріки.

Нас тоді розкидало по світу,
звідали біди не по літах...
І лише недавно, цього літа,
знов була я в пам'ятних краях.
Пригадала дні свої дитячі,
«Виросла, — питаю, — дітвора?»
А мене в долину біля Янчі
провели по березі Дніпра.
Мітку показали на вербині,
широко руками розвели:
— Кажуть люди, десь тут, у долині,
всі живцем закопані були.
Тут Одарка — невсипуща мати,
миротвориця дитячих чвар,
і Лаврін, прислів'ями багатий,
і Кривенко — сивий чоботар.
Тут Юрко і чорноока Хана,
всі твої товариші малі...

Тут земля, а в ній — глибока рана.
Не торкайтесь — боляче землі!

«Проміння землі», 1957 р.

5.
На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

6.
...Я пам'ятаю все -
дощем залиті ниви,
шорсткі понад шляхами полини
і відтінки на обрії мінливі -
від пурпуру до сивизни.
Розтерзані снарядами дороги,
і зойк дротів,
й розчахнуті стовпи, -
А під колеса,
гусениці,
ноги
чужинцями підмощені снопи.
їх волочили.
їх байдужо несли.
Немов живих, тягнули по стерні.
Під шинами тріщали перевесла,
і колоски тонули у багні...

7.
Були у мене за дитячих літ
такі блакитні очі,
як згадати,
що часто навіть білий світ
мені здававсь голубуватим.
І в тому світі не було
ні тіні чорної,
ні плями, —
лише довір'я, і тепло,
і щедре сонце над полями.
Але ввійшло в дитячі дні
небачене
і неймовірне доти —
червоний колір крові на війні
і чорний колір людської скорботи.
Ввібрали очі відтинки нові.
Зробились очі темні і похмурі.
Вони були,
як хмари грозові,
коли на світі підіймались бурі.
Вони ставали сивими, як дим,
коли пожежі землю шматували
і чорні кулі хлопцям молодим
холодну смерть поспішно роздавали...
Змети,
Майбутнє,
горе і жалі.
Живі живих не будуть убивати.
І цілим поколінням на землі
здаватиметься світ голубуватим.

«Вітрила», 1958 р.

Ліна Костенко, 1948 рік. Фото: Wikipedia
#ЛінаКостенко #Ліна_Костенко