«Пам’ятати усе це — жахливо. Гірше — тільки забути про це».

Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає», 2025

Написати про цю книжку складно, як складно знайти слова у відповідь на безмежну щирість болю і любові, який тобі раптом довірив співрозмовник. Треба відповісти своїм наболілим? Чи втішити? Складно.

💪 Ця тоненька збірка — це душа, оголена на сторінках. Препарація почуттів скальпелем літератури. Артур Дронь показує тяглість культури — тут Шевченко, Франко, Довженко. Він відкриває справжні зв’язки і стосунки між людьми, створює якийсь якісно новий вид гуманізму, прямо тут і зараз.

📖 Перша частина це спогади/фактаж, друга — більше рефлексії і роздуми. Це пробирає і вражає.

📚 Я дуже наполегливо #раджу_почитати всім, тому, що тепер щоразу, коли я бачу ролики з книгарень, у яких немає жодної української книги, я згадую цей абзац Артура Дроня, позивний «Давид»:

Національна література працює, якщо в боротьбі за свободу націю супроводжують її письменники. Як-от під час Революції Гідності, коли українські класики з’являлися в нових образах, поверталися, ставали сучасними й актуальними. Пам’ятаєте графіті з Франком у будівельній касці з коктейлем молотова у руках?

«Вічний революціонер / Дух, що тіло рве до бою, / Рве за поступ, щастя й волю, — / Він живе, він ще не вмер».

Це в наших рюкзаках.

🙏 Читайте живих українських письменників і письменниць. Їхня справа непідйомна без вас.