Останнім часом я почала ловити на собі чийсь погляд. Знаєте, як-то буває — займаєшся якоюсь справою, і чисто фізично відчуваєш, що хтось пильно на тебе дивиться. Озираєшся — але поруч нікого немає і бути не може.

“Я втомилася, — кажеш собі. — Я просто втомилася і до біса знервована. Треба розслабитися, записатися на масаж, зайнятися йогою, сходити до басейну…”

Звісно, нічого з того ти не робиш. Бо немає часу. Час, це така химерна штука взагалі-то… Він, немов вода, витікає крізь пальці — здавалося, тільки вчора була весна, а сьогодні осінь. Лише кілька хвилин тому ти прокинулася — а вже знову пора лягати спати. Його, часу, хронічно не вистачає. Робота, справи, дедлайни… Почуття вини за те, що ти чогось не встигла, з чимось не справилася. І неясні спогади, як у дитинстві часу було багато. Як від Землі до Сонця і назад — от стільки було в тебе часу. І він тягнувся повільно, немов той свіжий мед, коли його виливаєш з банки на тарілку — розтікався золотим глянцевим струмочком, виблискував на сонці, тішив своєю безмежністю. Але згодом побіг швидше, тоді ще прискорився, поки не перетворився на потяг, що шалено мчить по рейках — тільки пролітають за вікном краєвиди, зливаючись в один суцільний фон, із якого неможливо виокремити якісь конкретні речі.

Тільки колеса стукотять по рейках, чи то цокає невблаганний годинник? Ой, ні, це в мене чайник закипів, шипить і випускає пару через носика,  бо я замислилась і забула його зняти з вогню. Наливаю собі міцного чаю з лимоном і знову підходжу до кухонного вікна.

Погляд сам намацує  квадратик на сірій стіні з жовтими занавісками за тьмяним склом — так мимоволі ми знову й знову торкаємося язиком надщербленого зуба, перевіряючи — чи на місці він, чи, може, вже зовсім випав? Але до лікаря йти так не хочеться…

І мені не хочеться дивитися на те вікно, проте я все одно шукаю його очима. Штора легко здригається, і я розумію — за нею точно хтось є. Але хто? Наскільки я знаю, у тій квартирі довгий час ніхто не жив. Колись там мешкала подружня пара, потім чоловік помер, а літню жінку діти забрали до іншого міста. Квартиру чомусь не продали і квартирантів не пустили — можливо, забули, а чи не хотіли, щоб чужі люди порушували спокій сімейного гніздечка. Тепер же хтось там був, і цей хтось наполегливо стежив за мною...

© Мар'яна Доля
"Вікно навпроти" ( безкоштовне оповідання)