нова шлейка не припасована,
під стрічку пальці просовуєш.
благаєш, скавчиш, вивертаєшся, маєш надії.
шлейка вужчає —
глибшають стигми на білому тілі,

бо

як можна жити з прильотом в дитячу лікарню?
тягнеш шлейку, бо душить, бо пальці порізані слабнуть.
як боротись, коли від байдужості бракне сили?
а стіни мовчать. скільки ще віддавати їм віри?

як дивитись на кров і на спалені знищені фото?
у стражданні колись приверзалась приречена врода,
а тепер не змиритися з поступом,
не зцілити душі роздерті.
кожен день має ціну —
її заплатили померлі.

в очах раптом темніє,
до горла підкочує рвота.
виживати - це теж рутинна, марудна робота.

шлейка вужчає,
голос хрипить,
директиви затерті.

у багряну зорю вже вкодовано наші смерті.