ніби заритися у ванну, повну води, залишивши над поверхнею ледь сущий острівець лику - єдиний доказ присутності у цьому тілі. за вікном дощ методично розшиває сіру тканину буденності мільйонами краплин і в цій монотонній наполегливості раптом з’являється відчуття дійсності, майже доказ того, що світ ще не розчинився остаточно (?)

це меланхолія без трагізму - тиха, зосереджена, вона не тяжіє до падіння чи внутрішнього остракізму. та й вроджується не з любові до занепаду, а швидше з глибинного спротиву йому. така собі пауза між вдихом і видихом, у якій життя не заперечується, але й не прикрашається ілюзіями

слухайте, може й вас воно буде наштовхувати на якісь такі думки 👉 https://music.youtube.com/playlist?list=OLAK5uy_k_tOsTOhKVAonAfeqnx3EqlskjJGy3PPo&si=3OO5GidQuI-puxZp