✍️ Найцікавіше з інтерв'ю з режисеркою документального кіно в умовах війни Катериною Горностай

Замість гучних вибухів, сирен і драми першого плану, вона зосереджується на буденності, де війна — контекст, а не сюжет. Саме ця повсякденність, яку війна пронизує, стає головним героєм «Стрічки часу». Зі шкільного року, розбитого на знайомі маркери — перший дзвоник, Новий рік, випускний — створено хроніку стійкості й адаптації. Вражає, як органічно фільм передає атмосферу навчального процесу в умовах постійної тривоги, а також те, як діти турбуються не так про себе, як про батьків, які не ховаються в укриттях.

Горностай дуже чітко пояснює, що не гналася за видовищем, а шукала «просякнутість контекстом війни» — не прямо, а через деталі: зруйновані школи, навчання в укриттях, випадкові, але промовисті репліки на уроках. Випадковість тут часто грає більшу роль, ніж сценарій: кадри з уроками про колоніальну політику Росії чи про Каховську ГЕС з’являються не тому, що їх «задумали», а тому, що війна — не фон, а тло, яке неможливо вимкнути. І ще одна важлива думка Горностай — про вразливість учителів як носіїв культурного коду: саме тому вони ставали мішенню окупаційних сил. У фільмі ці теми не декларуються, а м’яко звучать у мовчазних просторах між репліками, поглядами, сценою в порожньому класі, де вчителька транслює досліди онлайн.

І хоча стрічка формально про школу, насправді вона — про час, що проходить крізь життя людей, про дітей, які дорослішають швидше, ніж мають, про вибір не робити війну ефектною, а показати її як щоденну, напружену реальність. І про те, як документалістика, за словами Горностай, є продуктом, що швидко псується — але коли знята чесно, може залишатися актуальною навіть після зміни обставин.

--------
⛵️ ПРИКВЕЛ ☑️
🍿 ІНШІ КАНАЛИ ☑️
🇺🇦 КіноКрай 🤝🤝🤝👇