Найгарніший захід сонця який я колись бачив...
Але до чого це тут, це ж вам не Інстаграм?


У мене є дивна звичка - коли я бачу дуже гарні природні явища я стараюсь зупинитися, сповільнитися, і просто насолодитися моментом.


Тоді я ловлю мить такої собі "внутрішньої тиші", коли навколо немов усе стихає. В такі миті до мене часто приходить натхнення - про що писати, що робити, кому допомогти, як зробити продукт чи якусь ідею краще.


Але оце сповільнення далося мені найважче.


Я активна людина.
У мене багато енергії.
Безліч ідей і думок.
Багато хаосу в голові і серці.


Я завжди десь біжу.
Завжди намагаюсь чогось досягти.
Завжди шукаю шляхів як допомогти собі і іншим.


І в такому форматі зупинятися чи сповільнюватися стає тупо страшно.

А що якщо сповільнившись я раптом зрозумію, що я так спішу вперед, бо насправді боюсь зрозуміти що у мене немає нічого крім оцього дикого темпу?


Філософська думка, ага, але я раджу вам сповільнитися(так, я знову це сказав) і спробувати подумати чи це про вас.


Якщо ні - це окей
Якщо так - вважайте цей допис знаком що вам треба пошукати сенс у тому, що ви робите ;)


П.С. Фотка 5-річної давнини здається