Навпроти у закладі сиділа пара.

Він дивився на неї такими очима, ніби був готовий в будь-яку секунду стати на коліно і простягнути обручку. Вона дивилась з усмішкою. Щоправда, не на нього, а в телефон.

Він нічого не казав і нічого не робив. Як і вона. Але зі сторони чітко прослідковувалась катастрофічна різниця цих двох «нічого».

Він світився, а простір навколо ставав затишніше і рідніше. До нього хотілося тягнутися. Від нього віяло турботою. Він робив найменше рухів серед всіх відвідувачів закладу, але саме він заповнював собою все навколо. Він гучно ніс свої почуття цьому світу, не промовляючи ні слова. І я це бачив! І це бачили всі! Окрім неї.

Вона флегматично проводила пальцем вгору, гортаючи тіктоки. Останній айфон. Ідеальний манікюр. Дорогі прикраси. Обʼєктивно красива зовнішність. І пустота.

Нарешті вона відірвала очі від екрану й глянула на нього. Від цього факту він викинув у всесвіт ще кілька кілотонн ентузіазму та захвату. Взірцево рівна спина випросталась до позначки «еталонно».

Що? - спитала вона.
Нічого… - похитав головою він.

Офіціант поставив мені на стіл ліниві вареники.

Ще щось? - спитав він.
Нічого. - похитав головою я.

Але зі сторони чітко прослідковувалась катастрофічна різниця цих двох «нічого».

yanovychzhenya