Натрапила сьогодні на новину:

Британка, 34 роки, подала вимогу до свого колишнього - компенсувати їй «вкрадені роки для материнства». 10 років стосунків, плани на сім’ю, очікування… А тепер обурення і відчуття, що вона втратила шанс стати мамою в той час, коли була до цього найбільш готова.

З одного боку я розумію її обурення.🤔 Справді. Коли ти вкладала себе, будувала спільне життя, десь чекала, що партнер сам зрозуміє, оцінить, запропонує, підтримає.
Це людсько.

А з іншого, видно, наскільки ці рішення були не до кінця усвідомленими. Більшість «жертв» вона робила не тому, що справді вибирала їх як доросла автономна жінка.
А тому, що жила сподіваннями. На те, що він сам здогадається. Сам запропонує. Сам компенсує. Сам побачить її внесок.

Це дуже типові несвідомі патерни поведінки, які приводять до болючих наслідків💔
Бо коли ти жертвуєш собою несвідомо, ти завжди в якийсь момент прокидаєшся з відчуттям несправедливості й розчарування.

І якби вона з самого початку була більш автономною, чесною з собою, опиралась на свої бажання й межі, то скоріше за все, ніякого «прецеденту» не було б.

Була б або інша динаміка стосунків, або інший вибір. Але не таке відчуття втрати власного життя.

💭А ви як думаєте, це адекватна вимога чи ні?
Хто тут правий? Не юридично. Морально. Цікавий же прецедент, правда?