Настав той день.

День, коли я усвідомив: професійне вигорання — це не абстрактне поняття з тренінгів, а цілком реальний стан.

Щойно відправив чергову заяву до Європейського суду з прав людини. І, що найцікавіше, ділитися цим з вами навіть не тягне. Жодних фотофактів під інстаграмним кутом з фільтрами того пакунку то Страсбургу не буде…

Може, тому що цього разу я вважаю, що порушили не права клієнта, а мої професійні права адвоката?!
А може, тому що подача заяви в ЄСПЛ уже перетворилася на рутину — приблизно як подання позову до якогось умовного Шевченківського райсуду. Ну, ви зрозуміли.

Раніше було щось на кшталт:
«Ого, Європейський суд!»
А тепер: «Ще один факт порушення статті 6, ще одна «довідка» про обмеження доступу до суду».

Професія перетворює стрес на текст, біль — на правові позиції, а емоції — на додатки до скарги.

Так і живемо.

Констатую факт: почуття змішані. Є кавалок легкого цинізму, крапля гордості і ложка розчарування.

А загалом — це просто ще одна середа.