Мозок не вміє вмирати. Він — вічний стратег, командир, який усе життя керував тілом, зберігав рівновагу, приймав рішення. Але тепер перед ним ворог, якого він ніколи не бачив.

Тривожні сигнали б’ють у нервові канали. Мозок метушиться: розсилає накази, шукає в архівах пам’яті схожі випадки. Сторінки спогадів падають, мов старі фотографії, — обличчя, запахи, голоси. Він гортає їх швидше й швидше, сподіваючись знайти підказку.

Ось перший шкільний день. Ось сміх друзів. Ось руки, що тримають уперше. Ось сльози. Все життя проходить перед ним, але не для того, щоб попрощатися — він шукає інструкцію, як вижити.

Але такої інструкції немає. І тоді він піднімається над усіма спогадами, вдивляється в них востаннє… і немов диригент, що завершує симфонію, проводить останній змах.
Дякую… — лунає у тиші, і світ згасає, ніби опускається завіса.

Ось так я бачу смерть. І, можливо, саме тому люди кажуть: «все життя промайнуло перед очима".

Всім гарного та мирного дня дорогі підписники 🫀