Мов давня легенда — туманна містерія нив,
Заманила в тенета спрагле серце твоє,
Аби в чарах кохання тверезий розум згубив —
Залишся із нею, доки часомір не проб’є.

І ніч розплете її оксамитове, пишне волосся,
Щоб ти в ньому потонув, мов у хвилях Дніпра.
Якщо на порятунок надіявся досі —
Швидко змусить забути про відступ ця гра.

Відбиток двох душ у плесах нічної ріки
Розглядатиме місяць — сріблистий глядач.
Забуттям підкорені всі твої думки —
Про них цілунками палко тлумач.

Шепотітиме діва, коханка серпанкових жнив,
Томливу елегію про втілені мрії.
Сповна, до останку, їй сьогодні служив.
О, як же тремтить зморене ласками тіло!

15.04.2025