Мером найбільш капіталістичого міста Нью-Йорку став комуняга?

Джамал Мамдані, 38 років, ще кілька років тому був викладачем, що критикував капіталізм у кав’ярнях Квінза. Сьогодні — перший в історії міста мер, який відкрито називає себе соціалістом.

Син угандійських іммігрантів був депутатом від маленького округу в Квінзі, який ніхто не сприймав серйозно.

Його називали “local radical”, і навіть демократи уникали його поруч на фото.

Але саме ця “маргінальність” стала його перевагою бо він говорив із тими, кого система давно перестала слухати.

Його кампанія не мала грошей середній донат $29, жодного великого спонсора.

Він не наймав консалтинг-агенцій, не купував телерекламу.

Замість цього — 1200 волонтерів, що ходили по квартирах у Бронксі й Брукліні.

“We won by knocking on doors, not by buying billboards” —ми перемогли, стукаючи у двері, не купуючи білборди. (Ми перемогли не рекламою, а присутністю.)

Його лозунг “Housing is a human right” спершу здавався наївним, поки середній рент у місті не перевищив $4000. “People don’t want luxury, they want stability,” (Людям не потрібна розкіш, їм потрібна стабільність.)

Після кризи 2024-го, коли зростання ставок вигнало тисячі людей із квартир, його меседж став політичною бомбою.

Мамдані не обіцяв знизити податки чи залучити інвесторів. Він обіцяв зупинити виселення. І це спрацювало бо виборці вперше почули, що хтось говорить про них, а не про “економічне зростання”.

Поліцейські профспілки відкрито називають його “загрозою безпеці”. Бізнес-еліта “антикапіталістом без досвіду”.

А він відповідає просто: “If they call me radical for believing everyone deserves a home, then so be it.” (Якщо мене називають радикалом за те, що я вірю, що кожен має право на дім нехай буде так.)

Мамдані заснував у студентські роки у вузі відділення Students for Justice in Palestine (SJP).

Він відмовився сказати, що визнає існування Ізраїлю як єврейської держави.

Коли ідеаліст потрапляє у систему, яка живе цифрами — починається справжня драма.

Zohran Mamdani виграв вибори як голос “простих людей”. Його лозунг “Free buses, freeze the rent” звучав як справедливість, повернення міста людям.

Але коли він став мером Нью-Йорка, виявилося, що безкоштовний транспорт коштує $2,4 млрд на рік, а орендні пільги — ще $1,7 млрд. Дефіцит міського бюджету — 12 мільярдів.

Першими виступили транспортники — страйки через затримку зарплат. Потім — власники нерухомості, які зупинили десятки нових будівництв.

Wall Street почав тиснути: інвестори виводять гроші, бо місто “невизначене”. WSJ цитує чиновника з його адміністрації: “He thinks ideology is a plan. It isn’t.” (Він думає, що ідеологія — це план. Але це не так).

Його союзники з Демократичної партії вже відхрестилися: “We supported a dream. Now we have a problem.” (Ми підтримали мрію. Тепер маємо проблему).

І це, мабуть, головна метафора — мрія проти математики.
Мамдані хотів бути мером, який “поверне місто людям”. Але система вимагає цифр, не гасел.

Коли треба платити зарплати, ремонтувати метро і закривати дірки в бюджеті — ідеологія закінчується, починається Excel.

Соціалістичний романтизм чудово виглядає в маніфесті, але розбивається об рутину бухгалтерії. Ідеї, які звучать морально, часто економічно руйнують тих, кого вони мали врятувати.

Це історія не тільки про Нью-Йорк. Це історія про будь-якого “рятівника”, який вірить, що добрі наміри можуть замінити системне мислення.

Питання тільки одне: коли твоя мрія стикається з реальністю — що перше ламається, ти чи система?