2025-12-14 08:01:10
мені хотілося заплакати. вперше за дуже довгий час.
я стояла перед роботою Павла Макова в рамках виставки «Родовід, або поховані імена» й не могла наїстися кольорів очима. барви такі яскраві, чисті, невинні й водночас емоційно багаті, мовби прожили все життя, а то й не одне — і вони говорять, говорять, говорять до мене безмовно, користаючись не буквами, а якимись ще, певно, первісними формами комунікації — далекими, міжгалактичними, сольоними, як сльози.
сльози роблять сольоними натрій і калій. свій колір Павло Маков створює олівцями, водорозчинною масляною пастеллю і акрилом — оживлює папір розміром 160 х 122.5 см. це робота «Ружа, горобець та сорока, що відлетіла» — дуже нова, датується 2024-им роком та експонується разом із невеликою історією з життя: вона й лягла в основу малюнку.
ця робота дуже довгий час прикрашала мої шпалери на телефоні. я настільки до неї звикла, що почала вважати своєю власністю. подумати не могла, наскільки вражаюче великим є справжній розмір картини, наскільки вражаючу силу твір здатен справляти, коли зустрічаєшся з ним віч-на-віч у замкненому просторі. це папір, що сильніший за тебе, він мовби гарячий, голосний у власній тиші, спокійний у власній неупокореності.
мені хотілося плакати, бо це річ, якою би я щиро хотіла володіти. я знаю, що це фізично неможливо, бо в мене немає ані 40 тисяч євро, ані величезного будинку, куди б цей гігант у всіх аспектах помістився би — це попросту неможливо. і ця абсурдність бажання та відсутність вірогідностей його втілення у життя в момент робили мене маленькою, безпорадною перед величчю арт-твору, перед величчю ружі, горобця та сороки, що відлетіла.
«безумовна краса мистецтва уже невіддільна від мороку реальності»
тим не менш, я думаю, що володіти чимось емоційно — значно сильніша річ, аніж фізичне володіння. я впевнена, що не втрачу роботу ніколи, якщо вона буде [лиш] в моїй памʼяті — обплетена глибинністю переживання, вона вже курсує по моїй памʼяті та крові міріадами атомів.
15.12.2024
я стояла перед роботою Павла Макова в рамках виставки «Родовід, або поховані імена» й не могла наїстися кольорів очима. барви такі яскраві, чисті, невинні й водночас емоційно багаті, мовби прожили все життя, а то й не одне — і вони говорять, говорять, говорять до мене безмовно, користаючись не буквами, а якимись ще, певно, первісними формами комунікації — далекими, міжгалактичними, сольоними, як сльози.
сльози роблять сольоними натрій і калій. свій колір Павло Маков створює олівцями, водорозчинною масляною пастеллю і акрилом — оживлює папір розміром 160 х 122.5 см. це робота «Ружа, горобець та сорока, що відлетіла» — дуже нова, датується 2024-им роком та експонується разом із невеликою історією з життя: вона й лягла в основу малюнку.
ця робота дуже довгий час прикрашала мої шпалери на телефоні. я настільки до неї звикла, що почала вважати своєю власністю. подумати не могла, наскільки вражаюче великим є справжній розмір картини, наскільки вражаючу силу твір здатен справляти, коли зустрічаєшся з ним віч-на-віч у замкненому просторі. це папір, що сильніший за тебе, він мовби гарячий, голосний у власній тиші, спокійний у власній неупокореності.
мені хотілося плакати, бо це річ, якою би я щиро хотіла володіти. я знаю, що це фізично неможливо, бо в мене немає ані 40 тисяч євро, ані величезного будинку, куди б цей гігант у всіх аспектах помістився би — це попросту неможливо. і ця абсурдність бажання та відсутність вірогідностей його втілення у життя в момент робили мене маленькою, безпорадною перед величчю арт-твору, перед величчю ружі, горобця та сороки, що відлетіла.
«безумовна краса мистецтва уже невіддільна від мороку реальності»
тим не менш, я думаю, що володіти чимось емоційно — значно сильніша річ, аніж фізичне володіння. я впевнена, що не втрачу роботу ніколи, якщо вона буде [лиш] в моїй памʼяті — обплетена глибинністю переживання, вона вже курсує по моїй памʼяті та крові міріадами атомів.
15.12.2024