2025-09-24 06:02:08
ЛицеМИРство
Сьогодні міжнародний день миру, який встановило ООН колись давно. Оці всі заходи нагадують, ніби в сільській школі з Райно прийшла директива відсвяткувати День миру.
І це все дуже схоже на захід, метою якого є виключно декоративний фотозвіт. Там вчительки починають науськувати дітей писати якісь пісні, знаходити в інтернеті будь-що, щоб гарно виглядало. Старшокласників заганяють під страхом поганої оцінки, директор проходить коридорами з блаженною усмішкою, завуч готує пост для шкільного Facebook.
І всі вони своїми дерев’яними голосами повторюють про «важливість миру в усьому світі». І всі, від малечі до випускників, чудово розуміють, що це фальш. Бо поки в актовій залі крутять голубів із паперу, за гаражами відбувається справжній «діалог» 11-А з 11-Б — із легкими, середніми, а іноді й тяжкими тілесними. Ось це і є чесна метафора міжнародних фестивалів миру.
Ми побачимо саміти, резолюції, висловлення стурбованості, круглі столи, панельні дискусії, мирні ходи і купу інших заходів, які наближають мир так само, як дерев’яний літак меланезійського аборигена — гуманітарний вантаж.
Ми почуємо високопарні промови про мир від тих, хто ніколи не чув свисту кулі. Ми почуємо засудження наших ворогів від персонажів, яких і ми, і ворог однаково вважаємо жалюгідними нікчемами. Чоловіки без гідності і жінки без совісті, що рефлекторно кликатимуть до миру, наче заучені гасла на лінійці.
Але якщо чесно, вони самі до смерті бояться робити реальні кроки до миру. Бо мир не досягається деклараціями, стурбованостями й обличчями, сповненими підробної щирості. Мир досягається діями — небезпечними, ризикованими, тими, що ріжуть по живому.
І всі ці солідні «будівничі миру» знають: якщо справді щось робити, то їхнє ситне безтурботне життя розсиплеться, а їхні організації виявляться безпорадними і непотрібними. Тому вони бояться. Бо мир сьогодні досягається тільки силою меча. Іншого шляху немає і не буде. І вся ця дипломатична імпотенція чудово про це знає.
Ніхто в світі так не хоче миру, як український солдат на передовій і його родина. Ніхто в світі так не хоче миру, як люди з пошарпаних війною регіонів, де вікна заклеюють плівкою, щоб не сипалось скло після обстрілів. Ніхто в світі не знає справжнього і ціннісного миру, окрім тих, хто платить за нього кров’ю і нервами.
Тому не слухайте ніяких лицемірів, які виходять на трибуни зі своїми паперовими голубами. Вони можуть говорити про мир стільки, скільки захочуть, але їхні слова не коштують навіть того паперу, на якому друкують резолюції.
Сьогодні голуб миру виглядає не як білий птах із оливковою гілкою, а як хворий, облізлий голуб біля вокзального смітника, який тремтить від холоду, і на якого ще й наступив бомж. Ось така сьогодні правда про мир: він крихкий, поранений, і його треба не випрошувати — його треба відвоювати.
І поки в теплих залах світу відбивають ритуальні аплодисменти, тут, на нашій землі, все просто: мир прийде лише тоді, коли ворог перестане дихати. Інакше це не мир, а тимчасова пауза між вибухами.
Сьогодні міжнародний день миру, який встановило ООН колись давно. Оці всі заходи нагадують, ніби в сільській школі з Райно прийшла директива відсвяткувати День миру.
І це все дуже схоже на захід, метою якого є виключно декоративний фотозвіт. Там вчительки починають науськувати дітей писати якісь пісні, знаходити в інтернеті будь-що, щоб гарно виглядало. Старшокласників заганяють під страхом поганої оцінки, директор проходить коридорами з блаженною усмішкою, завуч готує пост для шкільного Facebook.
І всі вони своїми дерев’яними голосами повторюють про «важливість миру в усьому світі». І всі, від малечі до випускників, чудово розуміють, що це фальш. Бо поки в актовій залі крутять голубів із паперу, за гаражами відбувається справжній «діалог» 11-А з 11-Б — із легкими, середніми, а іноді й тяжкими тілесними. Ось це і є чесна метафора міжнародних фестивалів миру.
Ми побачимо саміти, резолюції, висловлення стурбованості, круглі столи, панельні дискусії, мирні ходи і купу інших заходів, які наближають мир так само, як дерев’яний літак меланезійського аборигена — гуманітарний вантаж.
Ми почуємо високопарні промови про мир від тих, хто ніколи не чув свисту кулі. Ми почуємо засудження наших ворогів від персонажів, яких і ми, і ворог однаково вважаємо жалюгідними нікчемами. Чоловіки без гідності і жінки без совісті, що рефлекторно кликатимуть до миру, наче заучені гасла на лінійці.
Але якщо чесно, вони самі до смерті бояться робити реальні кроки до миру. Бо мир не досягається деклараціями, стурбованостями й обличчями, сповненими підробної щирості. Мир досягається діями — небезпечними, ризикованими, тими, що ріжуть по живому.
І всі ці солідні «будівничі миру» знають: якщо справді щось робити, то їхнє ситне безтурботне життя розсиплеться, а їхні організації виявляться безпорадними і непотрібними. Тому вони бояться. Бо мир сьогодні досягається тільки силою меча. Іншого шляху немає і не буде. І вся ця дипломатична імпотенція чудово про це знає.
Ніхто в світі так не хоче миру, як український солдат на передовій і його родина. Ніхто в світі так не хоче миру, як люди з пошарпаних війною регіонів, де вікна заклеюють плівкою, щоб не сипалось скло після обстрілів. Ніхто в світі не знає справжнього і ціннісного миру, окрім тих, хто платить за нього кров’ю і нервами.
Тому не слухайте ніяких лицемірів, які виходять на трибуни зі своїми паперовими голубами. Вони можуть говорити про мир стільки, скільки захочуть, але їхні слова не коштують навіть того паперу, на якому друкують резолюції.
Сьогодні голуб миру виглядає не як білий птах із оливковою гілкою, а як хворий, облізлий голуб біля вокзального смітника, який тремтить від холоду, і на якого ще й наступив бомж. Ось така сьогодні правда про мир: він крихкий, поранений, і його треба не випрошувати — його треба відвоювати.
І поки в теплих залах світу відбивають ритуальні аплодисменти, тут, на нашій землі, все просто: мир прийде лише тоді, коли ворог перестане дихати. Інакше це не мир, а тимчасова пауза між вибухами.