Літо закінчилося одним днем. Швидко і безжально.

Вперше я проводжала його аж до самих дверей. До останньої хвилини. Дивилася на палаюче червоне сонце, що тане в океані і мовчала.

Здавалося, що літо відлетіло в небо, у високу далечінь, до холодного відблиску нічного світла. Вітер, що з кожним днем набирав розгону й сміливості, підтверджував неминучий прихід осені.

Я попрощалася з літом назавжди. Знаю, буде інше літо, але саме це — більше ніколи не повернеться. І дивна печаль роз’їдає серце.

Тиждень тому я винайняла кімнату в курортному містечку, намагаючись утекти від проблем на березі океану. Мені подобалася прощальна атмосфера, яка панувала на узбережжі, коли кожен відпочивальник розумів: свято ось-ось закінчиться, і робив останні спроби повернути собі гарний настрій. Відпустка минає швидше, ніж літо, і в цьому відчувалася тягуча безнадія повернення до буденного життя.

Люди довго сиділи біля самої води, годували галасливих чайок, намагалися назавжди закарбувати в пам’яті проміння сонця, що зникало за обрієм. Фотографувалися, збирали мушлі, розуміючи, що ні знімки, ні нова морська колекція не повернуть їм відчуття свободи, яке вони пережили тут, далеко від дому.

Так само і я — далеко від міста, де ще недавно був мій дім, далеко від чоловіка, який ще недавно займав половину мого серця і всі мої думки, намагалася знайти те п’янке відчуття свободи. Для себе.

Я плуталася у власних висновках, як плуталися ноги в довгій сукні, і розуміла: я блукаю пляжем не заради свіжого соленого повітря. Я намагаюся втекти від себе.

І чим довшими ставали мої вечірні прогулянки, тим ясніше вимальовувалося розуміння: від себе втекти неможливо.

Здавалося, що кожен камінчик на березі, кожна піщинка відчуває мою приховану тугу і повністю її розділяє. Бо й пісок, наче живий організм, теж розумів, що його залишають. Ще недавно по ньому бігали дитячі ніжки, копали ями та криниці, будували замки, гучно грали у волейбол, прогулювалися сонцем зморені люди.

Зараз він ніби відчував свою непотрібність: посірів і раптово забруднився. Він сумував, як і я. Як і всі, хто повертався додому в цей останній літній день.

Мені подобалося це нове відчуття свободи, яким я володіла безроздільно. І я почала до нього звикати. На сніданок пила каву з хрустким круасаном «по-французьки», на вечерю мені вистачало келиха вина й тарілки фруктів.

Зникли каструлі, зникла маса добровільних обов’язків, якими я себе оточувала все життя. Мені було легко, і від цього тривожно.
Хоча… кого я обманюю? Не буде вже такого літа, і мій дім ніколи більше не здаватиметься надійною фортецею. Де я могла б відчувати себе щасливою. Просто щасливою без "але".

Я стою на балкончику квартири, з якої завтра виїду, і відчуваю себе вільною й беззахисною водночас. Завтра почнеться нове життя. Знов. Раз в десятий -знов.
І яким воно буде — залежить лише від мене.

Всіх обійняла 🫶