2025-09-07 02:02:30
Кожній епосі — своя хвороба: «Дім на краю світу», Майкл Каннінґем
Дочитала.
Памʼятаєте, я часто посилаюсь на книжку Томаса К. Фостера? У постах про хвороби у текстах. Наприклад, чому саме туберкульозом, а не, скажімо, сифілісом хворіють герої Томаса Манна.
У своїй книжці, у розділі про СНІД Фостер розказує як раз таки на Каннінґема.
Ця хвороба зламала дуже багато життів у країнах, що розвиваються, і була прокляттям для мистецьких кіл. Диктувала метафори, теми та символи.
«Зрештою літературний вимір СНІДу здобув ще одну, політичну грань через демографічний чинник в історії епідемії. Майже всі охочі можуть знайти у ВІЛі/СНІДі щось суголосне з їхніми політичними поглядами. Соціальні й релігійні консерватори майже одразу почали тлумачити СНІД як кару Божу; активісти вбачали в запізнілій реакції уряду підтвердження ворожості влади до тих етнічних і сексуальних груп, яких епідемія зачепила найбільше. Солідний каталог значень як на вірус, що просто проходить традиційний цикл зараження, інкубації й перебігу хвороби, як і всі інші.
Зважаючи на драматизм цього суспільного досвіду, СНІД очікувано зайняв місце, яке в попередні епохи посідали інші хвороби».
Каннінґем нагадує, що з плином епох змінюються лише деталі, але не оприявнена в них людська природа.
Скільки у героїв мужності, скільки співчуття (чи їх відсутність). Більше у Фостера про інший роман Каннінґема — «Години». Але про нього якось згодом. Я планую знайти її українською і подивитись екранізацію. А поки повертаємось до «Дому на краю світу».
Якби я була Богом (творцем) і прочитала «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема, то дуже засмутилась.
Бо як же мало прекрасного помічають у житті його герої. І як же їм складно це життя жити. Я згодна, воно нелегке та не до всіх справедливе, інструкцій немає, ті, які дають тобі батьки — часом, а може й часто, виявляються не працюючими. Але щоб аж так(
Вже цитувала на каналі це:
Працюючи в пекарні, зблизька знайомишся з місцевим типажем нещастя. Відвідувачі напихають своє горе цілими тортами, брауні, печивом і пряниками (коробка по 12 штук).
Дам ще одну цитату:
Можливо, там, унизу, по фермах, які обрали чіплятися за цю нескінченну бежеву землю, хтось піднімає погляд на наш літак. Можливо, ця людина, як і я колись, думає, які заможні цікаві люди летять до свої наступної пригоди.
І про те, як ~30 років головний герой приїхав у батьківський дім:
На столику в кутку світилася маленька ялиночка з прикрасами, які я в дитинстві вибрав у магазині «Все по десять центів».
Після довгих років «дизайнерських» деревець з червоними і срібними кульками, ціпками-цукерками й маленькими білими гірляндами батьки повернулися до пістрявої хаотичної ялинки з дому, де є маленькі діти, нехай навіть у мініатюрі.
Як це тонко та знайомо. Загалом написано прекрасно. Багато дияволу в деталях.
Хоча якби я була Богом музики, типу Джима Моріссона, і прочитала «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема, то зраділа б. Бо музика — чи не єдине, що тримає купи головних героїв. Оповідь ведеться по черзі від різних людей. Від Джонатана, від його мами, від його друга дитинства Боббі і пізніше від подруги Клер. Все настільки водночас просто, а в той же момент і складно. Є ще батько Джонатана, але історії від нього — нема. Відповідно, не тому, що Каннінґем забув.
Класний текст, що й казати. Жалкую, що книжка скінчилась. І буду читати Каннінґема ще.
Дуже хочу подивитись екранізацію. От мені прям важко було уявити, яка Клер і коли побачила, як виглядає в її ролі Робін Райт, то зраділа. Але Боббі — Колін Фаррелл? Ну ні! Проте я спочатку гляну, а потім висновки.
«Дім на краю світу» автор присвятив Кенові Корбетту, ґуґл швидко знаходить, хто це.
Українською книга вийшла у видавництві «Лабораторія». Замовити можна тут.
in book we trust
Дочитала.
Памʼятаєте, я часто посилаюсь на книжку Томаса К. Фостера? У постах про хвороби у текстах. Наприклад, чому саме туберкульозом, а не, скажімо, сифілісом хворіють герої Томаса Манна.
У своїй книжці, у розділі про СНІД Фостер розказує як раз таки на Каннінґема.
Ця хвороба зламала дуже багато життів у країнах, що розвиваються, і була прокляттям для мистецьких кіл. Диктувала метафори, теми та символи.
«Зрештою літературний вимір СНІДу здобув ще одну, політичну грань через демографічний чинник в історії епідемії. Майже всі охочі можуть знайти у ВІЛі/СНІДі щось суголосне з їхніми політичними поглядами. Соціальні й релігійні консерватори майже одразу почали тлумачити СНІД як кару Божу; активісти вбачали в запізнілій реакції уряду підтвердження ворожості влади до тих етнічних і сексуальних груп, яких епідемія зачепила найбільше. Солідний каталог значень як на вірус, що просто проходить традиційний цикл зараження, інкубації й перебігу хвороби, як і всі інші.
Зважаючи на драматизм цього суспільного досвіду, СНІД очікувано зайняв місце, яке в попередні епохи посідали інші хвороби».
Каннінґем нагадує, що з плином епох змінюються лише деталі, але не оприявнена в них людська природа.
Скільки у героїв мужності, скільки співчуття (чи їх відсутність). Більше у Фостера про інший роман Каннінґема — «Години». Але про нього якось згодом. Я планую знайти її українською і подивитись екранізацію. А поки повертаємось до «Дому на краю світу».
Якби я була Богом (творцем) і прочитала «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема, то дуже засмутилась.
Бо як же мало прекрасного помічають у житті його герої. І як же їм складно це життя жити. Я згодна, воно нелегке та не до всіх справедливе, інструкцій немає, ті, які дають тобі батьки — часом, а може й часто, виявляються не працюючими. Але щоб аж так(
Вже цитувала на каналі це:
Працюючи в пекарні, зблизька знайомишся з місцевим типажем нещастя. Відвідувачі напихають своє горе цілими тортами, брауні, печивом і пряниками (коробка по 12 штук).
Дам ще одну цитату:
Можливо, там, унизу, по фермах, які обрали чіплятися за цю нескінченну бежеву землю, хтось піднімає погляд на наш літак. Можливо, ця людина, як і я колись, думає, які заможні цікаві люди летять до свої наступної пригоди.
І про те, як ~30 років головний герой приїхав у батьківський дім:
На столику в кутку світилася маленька ялиночка з прикрасами, які я в дитинстві вибрав у магазині «Все по десять центів».
Після довгих років «дизайнерських» деревець з червоними і срібними кульками, ціпками-цукерками й маленькими білими гірляндами батьки повернулися до пістрявої хаотичної ялинки з дому, де є маленькі діти, нехай навіть у мініатюрі.
Як це тонко та знайомо. Загалом написано прекрасно. Багато дияволу в деталях.
Хоча якби я була Богом музики, типу Джима Моріссона, і прочитала «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема, то зраділа б. Бо музика — чи не єдине, що тримає купи головних героїв. Оповідь ведеться по черзі від різних людей. Від Джонатана, від його мами, від його друга дитинства Боббі і пізніше від подруги Клер. Все настільки водночас просто, а в той же момент і складно. Є ще батько Джонатана, але історії від нього — нема. Відповідно, не тому, що Каннінґем забув.
Класний текст, що й казати. Жалкую, що книжка скінчилась. І буду читати Каннінґема ще.
Дуже хочу подивитись екранізацію. От мені прям важко було уявити, яка Клер і коли побачила, як виглядає в її ролі Робін Райт, то зраділа. Але Боббі — Колін Фаррелл? Ну ні! Проте я спочатку гляну, а потім висновки.
«Дім на краю світу» автор присвятив Кенові Корбетту, ґуґл швидко знаходить, хто це.
Українською книга вийшла у видавництві «Лабораторія». Замовити можна тут.
in book we trust