ХРЕБЕТ

І в мить, коли залишиться півкроку
До урвища стрімкого на межі,
Скажу життю: А ми, таки, нівроку
З тобою покрутили віражів.

Були часи - збиралися в дорогу,
Була пора - чекали на дощі,
Та більш за все леліяли тривогу,
Що розквітала мальвами в душі.

І ми шукали квіти ті повсюди,
І поміж гір, і в стоголоссі міст,
Бо їх жага наповнювала груди,
І мала до пригод надмірний хист.

Схиляючи ваги на бік процесу,
В моменті відчуваючи політ,
Ми світ сприймали, як сакральну месу,
І нас приймав, мов храм, безмежний світ.

Де люди усміхались, як ікони,
І щире слово лилось звідусіль,
І кожен позначав свої кордони
Лишень доробком цілей і зусиль.

І нам було призначення - горіти,
Бо мали ми окреслену мету,
Наносити свої дереворити
На вічності базальтову плиту!

І в мить сумну, коли настане тиша,
І час мине, мов повінь весняна,
Скажи, життя, от як я все залишу,
Якщо в мені твоя бринить струна?

Триматимусь, вгризатимусь зубами
У кожен день, цінуючи тебе,
Бо ми іще не всі здолали брами,
Бо нам іще не зламано хребет!

©Павло Деркач
11.03.2025