Як же мене вкурвлює чути, що зараз не на часі… не на часі жити, будувати бізнес, радіти!

Моя учениця сказала фразу, яка розірвала мене всередині: “Мені соромно розповідати про свій бізнес. Зараз же це не на часі… Люди гинуть, а я тут зі своїми історіями про успіх.”

Ця жінка під час повномасштабного вторгнення була змушена виїхати за кордон із дитиною. Її дитина потребувала медичної допомоги, яку могли надати тільки там.
Вона поїхала, врятувала дитину, знайшла новий дім і з нуля збудувала невеличкий бізнес. Паралельно волонтерить, регулярно допомагає ЗСУ.

Але знаєте що? Вона боїться радіти, боїться показати свій шлях, написати, що їй вдалося, поділитися навіть найменшим успіхом.

Каже, “я не можу нічого постити, бо мені прилетить хейт «не на часі», «звалила з України і жирує»…

І це мене вкурвлює. Вкурвлює, що українці соромляться щастя. Вкурвлює, що нас навчили вибачатись за те, що ми живі. Вкурвлює, що ми боїмося розповідати, як розвиваємось, як працюємо, як ростемо. Вкурвлює, що нашим дітям і молоді забороняють радіти, і кажуть не на часі…

Так, війна. Так, гинуть люди. Так, ми всі втрачаємо.

Але ми воюємо не тільки за кордони, ми воюємо за життя, за право бути щасливими, право створювати, мріяти, і за право ділитись цим без сорому.

Якщо ти будуєш бізнес, то ти створюєш новий продукт, платиш податки, створюєш робочі місця, і надихаєш інших на власні звершення.

Якщо ти знаходиш сили сміятися, любити, відпочивати, допомагати - це не соромно, це твоя форма боротьби.

І знаєш що? Наші перемоги, маленькі і великі, теж важливі. Вони показують, що в нас є майбутнє.

А тепер мені цікаво: Чи доводилось відчувати сором за успіх, коли навколо біль? І як ви виходите з цього стану?

Давайте поговоримо про це чесно. Адже поки ми боїмося показувати себе, ми обкрадаємо не тільки себе, а й тих, кого могли б надихнути.