Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

У ніч з 3 на 4 вересня 40 років тому у холодному карцері табору особливого режиму в Кучино (нині Пермський край, росія) загинув поет і дисидент Василь Стус.

Совєти не давали права перепоховати тіло до завершення терміну увʼязнення, що настав аж через 4 роки після смерті. Прах поета перепоховали на Байковому кладовищі разом із прахом інших дисидентів — Юрія Литвина та Олекси Тихого, які загинули у тому ж таборі.

Подивіться репортаж від УП до роковин смерті Стуса. На початку бонус — голос поета.