- Я сьогодні плакала весь ранок, але потім заборонила собі, бо є люди, яким гірше. Я лише втратила квартиру, у мене всі живі, і всі в безпеці. Тому не маю права на саможалість». - Сказала на одному з тренінгів учасниця.

І в цій фразі вся наша нова українська реальність. Ми вміємо стискатись, триматись, мовчати, знецінювати власний біль так майстерно, що за кілька секунд він уже здається «недостатньо серйозним».

Але система психіки працює інакше. Вона не знає фрази «не маю права», але знає факт: боляче.

Слід усвідомити, що страждання не змагаються між собою під мікроскопом важливості.

Авторка книги «Вибір» Едіт Егер, яка пройшла Аушвіц так само, як і мої прадідусь з прабабусею, пише: «Не існує ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. Немає шкали, на якій ми можемо виміряти важливість туги однієї людини порівняно з тугою іншої».

Біль не про порівняння, а про людяність, і якщо ти щось відчуваєш, то це вже достатня причина, щоб дозволити собі зупинитись, вдихнути і визнати: так, мені зараз непросто.

Так от - мені зараз непросто, і я дозволяю собі визнати, що це вагомо!

А ви дозволите собі це?