Я роблю ковток вина — просто щоб хоч щось робити. Сидіти в піску поруч із Райдером у тиші здається інтимним. Значущим. Заплутаним.
Коли я ставлю пляшку назад на пісок, він її бере. Я думаю, що він спробує трохи, але замість цього вивчає етикетку при місячному світлі.
— Це ж, напевно, дуже гарне вино, щоб ось так цілком хльостати з пляшки на самоті.
— Я не на самоті, — огризаюся я. — І знаю, що хороше. Я принесла його як подарунок для Томмі й Елізи.
Райдер фиркає. — Дбайливо.
— А ти що приніс? Щось із тюремного сувенірного магазину? — різко відповідаю я. І одразу ж шкодую про сказане. — Вибач, — кажу неохоче. — Це було грубо. — І жорстко.
Я думала, що ця підліткова реакція — просто побічний ефект побачити його знову вперше за стільки часу. Але цей вечір свідчить про протилежне. Я втрачаю самоконтроль, і це лякає мене. Я боюся, що він помітить, наскільки мені не байдуже. І боюся того, наскільки мені не байдуже.
Райдер, здається, вловлює паніку, яка, мабуть, відбилася в мене на обличчі. Він усміхається криво, насмішкувато, — Все нормально. Я й так знаю, що ти не ідеальна, Елеоноро.


Приходь знову розбити мені серце — Ш. В. Фарнсфорт 🩷