Я подивився "2000 метрів до Андріївки"

Чого і слід було очікувати — кіно важке. Вже вдруге не полишає думка, що Чернов створював хроніку передусім для тендітного західного глядача, що звик бачити війну виключно крізь призму епічних художніх блокбастерів. Замість пафосу, режисер пропонує болючу дійсність від першої особи, демонструючи кадри учасників бойових дій.

Нова стрічка вириває з буденності та "зони комфорту" не гірше за оскароносні "20 днів в Маріуполі". Це холодний душ для усіх, хто опинився у теплій ванній. Бо за абстракцією цивільного сприйняття війни стоять життя і смерті конкретних людей, таких самих як і глядачі. І все, що їх розділяє — тонке полотно екрану та прірва непорозуміння. Сибарит голодному не брат. Хто не пізнав біль та страждання, до емпатії не спроможний.

Хаос, абсурд, безглуздя мають вести до пошуку сенсу у спротиві, але чи стане духу, якщо сміливі підуть і на руїнах залишаться лиш ті, хто не має свободи волі, честі та гідності? І чи готовий світ до повторення уроків історії?