Гомін людський раптом ущух. Стало тихо, мов порожньо на пристані. Аж тепер помітила Мар’яна, що ніжна аквареля неба згусла, перетворилася в інтенсивну синяву.

Зате в небі невиразно, але наполегливо й рівно гудуть мотори. І не один, а кілька. І яка тепла ніч, яка зоряна, тиха! І як Дніпро плюскотиться об поміст! Мотори гудуть чимраз дужче. Прошелестіла команда: звільнити поміст, зійти на тверду землю.

Рівне гудіння наближається... Вже літаки над головою, аж допіру загули сирени. І наче навмисне, місячне сяйво все більше й більше заливає пристань.

— Зніміть білу хустку!

— Сховайте свою білу валізу!

— Зараз будуть бомбити! Просто на нас!

По небі пішли червонозелені стрічки. Їх рухові акомпаніював чіткий речитатив кулеметів. Не поворухнутися, бо, здавалося, бомбардувальник помітить й скине бомбу просто на неї...

(Докія Гуменна. Уривок із роману «Хрещатий яр» про перебіг подій у Києві 1941 року)

#Проза
Чайка на крижині