Дочитала книгу «The Severed Head: Capital Visions» Юлії Крістєвої — і маю багато вражень.

Найперше спостерігаємо гру слів: «capital» від лат. «caput» — голова і «сapital» як зібрання символів, образів, історій. Власне це про візії, у яких накопичується вся сила культури і яка може бути відкинута або перетворена на гротеск (перформативне мистецтво, сюрреалізм тощо).

Образ відрубаної голови проходить в есеї крізь історію західного мистецтва, релігії, політики, сексуальності та субʼєктності — від античності до сучасності.

У культурній уяві Заходу відсічена голова — це не лише про фізичне насильство, а й про знаковий жест, що означає жертву або трансцеденцію, покарання і приниження, розрив між тілом і розумом, знищення індивідуального «я» або — навпаки — його звільнення.

Еволюція образів, міфів та філософських концептів, створених довкола образу відтятої голови, простежується, головним чином, у фігурах Юдит, Івана Хрестителя, Медузи, творах Макса Ернста, Пікассо, Бейкона і так далі.

Крістєва, працюючи у традиції психоаналізу, постструктуралізму та феноменології, ставить обезголовлення у фокус конфлікту між свідомим і несвідомим, Еросом і Танатосом, іконопочитанням та іконоборством, фемінністю і маскулінністю влади, релігією і секулярним мистецтвом. А ще обезголовлення — це модус депресивної субʼєктності: втрата обʼєкта любові, втрата себе, що народжує слово, образ, мислення.

Обезголовлення бачимо у християнській традиції. Тут це стає сакральним актом: тіло зневажено, голова — прославлена. Голова — як осередок логосу і спірітусу.

У політичному контексті образ відсіченої голови актуалізувала Французька революція. Це — кара за владу, проте і народження нового громадянства через руйнування старого ладу. З іншого боку, у самому акті зневажено божественність тирана.

Крістєва зауважує високу частотність саме жіночого обезголовлення у західній культурі, повʼязуючи це з тим, що жінка часто фігурує як обʼєкт бажання без голосу і субʼєктності і як загроза, що повинна бути приборкана.

Тут цікавими є жіночі екстреми Саломеї та Медузи. Це два архетипи жіночого бажання і жаху, які водночас перекликаються і протиставляються. Саломея — утілення спокуси і смерті, голова Хрестителя стає її еротизованим трофеєм. Для Крістєвої це образ передусім жінки як ікони, що спокушає та усуває чоловіка. Це про небезпеку жіночого бажання, що реалізується не як слово, а як жест. Натомість Медуза — архетип жінки, якої боїться культура. Вона занадто тілесна, могутня і незрозуміла. Обезголовлення Медузи як акт культурного подолання первісного страху перед жіночим началом.

Однак у Крістєвої відсічена голова є не лише образом насильства, а й візуальним свідченням кризи репрезентації. У західній культурі голова — осередок розуму та логосу. За модерну, це звільнення тіла від диктату голови або — як катастрофа: бо тіло без голови стає монстром та обʼєктом фетишу.

Відсічення голови, отже, є запереченням субʼєкта, падінням Я і кінцем говоріння.

Нині ми оточені зображеннями, та вони все рідше щось означають. Втрата «голови» — символ того, що візуальне більше не привʼязане до сенсу. Власне, це образ культури, яка втратила орієнтири, яка «говорить», але не має що «сказати». Зображення без голови — безцентрове, але не зникаюче. Його повторюють знову і знову, тому що це рештки сенсу в культурі, що переживає втому від надлишку сенсу.

Сучасне мистецтво, яке «відʼєднує» голову, фетишизує, робить обʼєктом перформансу, вже не «зображує», а виставляє саму кризу зображення.

Водночас Крістєва не зупиняється на констатації розриву, а закликає до переосмислення субʼєктності (афективної), визнання тілесності, травми і втрати, до поліфонії і множинності на місці втраченого логосу. Образ, що зображує знищення репрезентації, сам стає формою мислення.